Завантажити

Аркадій, підводячись з місця й підходячи до Найди.
— Знайшов!
— Та що знайшов?
— Знайшов місце, від якого нам треба шукати дуба.
— Де? Звідки? Як?
— Звідки? А ось послухай! У записці сказано, що треба вийти на кручу, сісти на праве камінне вухо й тоді побачиш гай, а в ньому розчахнутий дуб. Для того, щоб побачити гай, не треба було б і вилазити на кручу, та ще саме на правий бік, бо його видно як на долоні й від підніжжя кручі; отже, вирішив я, дуб мав бути в тій частині гаю, якої знизу не видно... А якої ж частини гаю не видно знизу? Он тієї далекої. Але місцевість тут рівна, навіть далі до середини немовби підіймається, і якби дуб був десь за цією зеленою шапкою, то його не можна було б і розгледіти. Та й заради цього не треба сідати з правого боку кручі — досить би було просто зійти на неї. Отже, я вирішив, що дуба треба шукати в глибині лісу, але де саме? Яку ще частину лісу видно тільки звідси, з вершини кручі, і саме з її правого боку? Я довго думав і нарешті догадався: дивись, ти бачиш — ліс тут іде півколом. Якщо спуститися вниз, то крил його зовсім не видно, а видно тільки ту частину, яка доходить до знаку, почепленого мною ген на тій березі; ось чому треба шукати дуба тільки в цьому місці — поміж березою і он тією кострубатою вербою на краю. Обличчя Аркадія засяяло від захоплення.
— Їй-богу, все правда до останнього слова! — вигукнув він, опускаючи руку на плече Найди. — Адже так просто, так зрозуміло все, а от я, хоч би й цілий рік просидів тут, ніколи б не додумався! Ох і голова ж у тебе, брате! Берімося до роботи:
руки сверблять! Я сам усі ці пеньки порубаю, а дуба знайду!
— Стривай, куди ти? Уже ж ніч заходить! — зупинив товариша Найда. — Це вже залишимо до завтра, а тепер не завадило б і попоїсти, адже-ми цілий день і крихти в роті не мали.
— Згода, — відповів Аркадій. — Алчу й жажду!
Вони спустилися вниз, набрали хмизу, якого багато валялося на узліссі, розпалили вогнище й почали вечеряти. Допізна не змовкала дружня розмова; нарешті полягали спати, але Найда ще довго дивився в глибину зоряного неба, відшукуючи серед зірок ту, яка дивиться зараз в очі його коханої Дарини...
Рано-вранці товариші повставали й, нашвидку поївши, взялися до роботи... Розв'язали в'юки, вийняли з них заступи й розійшлися в різні кінці відзначеної Найдою ділянки.
І для Найди, і для Аркадія не становило ніяких труднощів, трохи надрубавши пеньок, розпізнати, до якої породи належало дерево, але ця робота, на перший погляд така легка, насправді виявилася набагато важчою. На деяких пеньках, правда, відросли пагінці, — тут не треба було й рубати, але більшість їх струхлявіла, або поросла деревними грибами, чи так почорніла й затверділа, що доводилося докладати чимало зусиль, щоб відрубати від пенька кілька трісок.
Незважаючи на це, друзі працювали з непослабним завзяттям, але досі серед дерев, породу яких їм' пощастило розпізнати, вони не виявили жодного дуба. Усе це було м'яке дерево: липа, береза, осокір.
Довго працював Найда, нарешті, стомившись, кинув сокиру й взяв заступ, щоб відкопати вкриті землею пеньки. Взяв і, спершись на нього, замислився.
Так простояв Найда хвилин із п'ять, потім стріпнув головою і з силою встромив заступ у землю. Він уже хотів відкинути брилу, вивернуту заступом, коли нараз його гострий погляд помітив у ній щось таке, від чого серце козака радісно затремтіло.
Він швидко нахилився й підняв з землі якусь маленьку грудочку — то був жолудь.
— Дуб! — вирвався в Найди радісний вигук. І тієї ж миті несамовито закричав Аркадій:
— Дуб! Дуб! Ще дуб! Цілий дубняк!..
Найда остовпів, де й подівся його радісний настрій: він гадав, що вже стоїть біля мети своїх пошуків, що вже знайшов заповітного дуба, — і раптом цих дубів виявляється безліч.
«Який же з них той, що їм потрібний? Як тепер розпізнати по цих напівзотлілих пеньках, на котрому з них ріс розчахнутий дуб?»
Холодний відчай охопив Найдину душу.
Довго стояв він, спершись на заступ.
Нарешті наполегливий голос Аркадія, що кликав його до себе, примусив Найду опам'ятатися.
Він підійшов до товариша, кинув заступ і мовчки опустився на землю. Аркадій, не розгинаючи спини, робив на пеньках якісь зарубки. Обличчя його почервоніло від утоми й спеки, але працював він швидко, з енергією людини, щасливої із своєї знахідки.
— Що, і в тебе дуб? — спитав диякон, не підводячи голови.
— Дуб! — відповів Найда таким сумним голосом, що Аркадій одразу ж відставив заступ і здивовано глянув на товариша.
— Та що з тобою? На тобі лиця немає! — стурбовано промовив він. — Стомився?.. Зате добралися нарешті до дубів!
— Тим гірше...
— Ти що, розуму відбіг? Сам шукав дуба, а тепер...
— Шукав дуба, а знайшов дуби й тільки тепер зрозумів, що нічого з нашого діла не вийде!
— Та що ти верзеш? Чому не вийде? Уже все відшукали, а ти тепер кажеш — не вийде?
— Не

читати