Завантажити

Саксаганку, але вона була така мала, що товариші не вагаючись перебрели її й поїхали далі, пильно придивляючись, чи не покажеться де заросла тирсою стежка. Та степ був безлюдний, золотистими хвилями переливалося море трави, й тільки праворуч на видноколі синіли горби й могили.
— Ох, боюся тішити себе надією, але щось ніби на діло скидається, — показав на них рукою Аркадій.
— Я й сам бачу, — відповів Найда. — А он попереду мріє щось, наче блищить:
або пухнасте волоття шовкової трави сріблиться на сонці, або іскриться вода...
І справді, праворуч, вдалині, ховаючись у зелені, раз у раз щось поблискувало.
— Ріка! — вигукнув Аркадій. — їй-богу, ріка! Ану, брате, наддай! За півгодини товариші досягли невеликої річки, що ховалася в низьких, порослих густим очеретом берегах.
— Вона! Присягаюсь, — вона! — вигукнув Аркадій. — Ну от, немов серце чує, що вона!
— Мені й самому здається! — відповів Найда. — Глянь, яка в ній каламутна вода...
— Ну, відпочивати тепер не час! Прямо вгору лівим берегом! Гайда!
Товаришам дедалі частіше стали зустрічатися урвища, каміння й скелі... Та хоч жодна із скель не нагадувала голови вепра, нетерплячий Аркадій вилазив майже на кожну з них, сподіваючись побачити де-небудь ліс.
Найда кілька разів казав, що час уже дати коням відпочинок, та диякон нічого не слухав і вперто їхав уперед і вперед.
Найда вже твердо вирішив зупинитись, коли до нього долинув несамовитий крик Аркадія:
— Є, є!
Серце Найди здригнулося від радісного передчуття, він підвівся на стременах, свиснув на коня і в одну мить наздогнав товариша.
Аркадій стояв під високою кручею, на вершині якої стримів великий сірий камінь, що справді нагадував собою голову вепра. Трохи підняті краї каменя здавалися нашорошеними вухами тварини, а найвужча частина його з обламаними боками, далеко видовжуючись над урвищем, була точнісінькою копією кабанячого рила з грізно вищиреними іклами.
Здавалося, страхітливий вепр висунув голову й приготувався кинутись на зухвалого мандрівника, котрий стояв внизу.
— Він, він! — вигукнув Найда і, задихаючись від радості, скочив з коня й кинувся слідом за Аркадієм, який уже дерся на кручу.
Скоро Найда теж вибрався на неї і, притримуючись за уламки дивовижного каменя, поліз на його верхівку. Коли зненацька до нього долинув сповнений відчаю крик Аркадія...
Найда аж здригнувся і, випроставшись на весь зріст, скам'янів од жаху: в долині він побачив невеликий гайок, перед яким широкою смугою чорніли самі пеньки.
Хвилин з п'ять Найда стояв заціпенілий, не зводячи очей з жахливого видовища, нарешті обернувся, машинально виліз на вершину каменя й опустився поруч з товаришем.
Аркадій сидів нерухомо. Скинута, як видно, в пориві відчаю, шапка валялася коло нього; побачивши Найду, він безнадійно промовив:
— Усе загинуло!
— Та чого ж загинуло? Не впадай у розпач, брате! Уже як зле було, та й то господь напоумив відшукати дорогу, може, й тепер щось виміркуємо.
— Що виміркуємо? — сердито перебив його Аркадій. — Дивись оно! — він показав на гайок, що лишився від лісу. — І жодного дуба не видно, а тут... ну, що можна по цих пеньках узнати?
Найда нічого не відповів і, підперши голову, задумався.
Записка лежала в нього на колінах; він то заглядав мигцем у неї, то знову пильно дивився на гайок, що нагадував зелену шапку. Та хоч скільки вглядався Найда, дубового гілля там не знаходив. А тим часом з цього місця, за словами записки, було добре видно розчахнутого дуба; виходить, він колись ріс на вирубаній тепер ділянці, але в якому ж місці?
Звичайно, не так важко встановити по пеньку породу дерева, але тут їх стриміло не сотні, а тисячі, й передивитись усе те двом людям було не під силу. О, коли б встановити, хоч приблизно, в якому напрямі треба шукати цей пеньок!
Якийсь час Найда сидів мовчки, нарешті рішуче підвівся й почав швидко спускатися з каменя.
— Постривай! Куди ж ти? — покликав його Аркадій.
— Підожди, посидь там, зараз повернуся! — крикнув Найда. Ліс був не більше як за півверсти від кручі, та коли Найда спустився вниз,
то одразу помітив, що розміри видимої оку частини лісу набагато зменшилися
від зміни місця, а краї його зовсім зникли з поля зору.
— Так і є! — промовив він уривчасто й швидко попрямував до лісу. Пройшовши поміж пеньків і зупинившись поблизу високої крислатої берези, за якою ліс, заокруглюючись півколом, уже щезав з очей, коли людина стояла внизу біля кручі, Найда підняв велику гілку, прив'язав до неї свого червоного пояса і, вилізши на березу, прикріпив цей імпровізований прапор на одній із верхніх гілок. Спустившись додолу, він швидко пішов до Аркадія, що нетерпляче чекав його на вершині кручі.
Вилізши на камінь, Найда приклав руку до очей і одразу ж побачив прикріплений на дереві прапор.
— Так воно і є! — радісно вигукнув він.
— Що таке? — похмуро спитав

читати