Завантажити

зустрів я циганку:
потворна, сива... Ще й зараз завмирає серце, коли згадаю її; вона розповіла мені про все, що було зі мною, нагадала й ту страшну ніч. Вона прочитала в моїй душі най-потаємніші мої думки, навіть ті, які я сам гнав від себе.
— Ну й що ж циганка напророкувала тобі?
— Вона не пророкувала нічого, вона наказала мені скинути рясу й підняти меч на захист народу й віри, не гаючи жодної хвилини з того дня, як моя патериця перетвориться на спис, а чотки на кулі.
— Господь не раз сповіщав свою волю через пророчиць! — прошепотів здивований Аркадій. — Ну, й що ж далі?
— Тієї ночі, коли я знайшов у проскурі записку, мої чотки перетворилися на кулі, а патериця на спис.
Диякон із забобонним жахом відсахнувся од товариша. Якусь мить обидва мовчали.
— Се чудо, брате Іване, звершилося над тобою, — виходить, господь відзначив тебе і обрав визволителем нашим, — промовив Аркадій. — Чого ж ти не розповів про все це владиці?
— Навіщо мені було турбувати його бриднею старої циганки?.. Хіба я думав, що це чудо воістину звершиться?
— Однак воно звершилося!
— Владика поспішно виїхав того ранку до Варшави.
— Шкода! Він би роз'яснив нам се, але й без нього я скажу тобі, брате: якщо господь послав тобі такого незримого хранителя, значить, він обрав тебе для вищої мети, — не супереч: не токмо серед пастирів, а й серед пастви шукає господь своїх обранців...
— О, коли б це було так, коли б господь зглянувся над нами!.. Я б життя своє віддав за батьківщину, тільки б урятувати її.
— І ти врятуєш її! Тільки молись і слухайся волі божої. Твій незримий хранитель є не хто інший, як слуга господній, — із запалом провадив далі Аркадій. — Це від наших пралісів і обителі чернечої возсіяє слава церкви Христової і спасіння вітчизни. Хай же буде благословенне ім'я господа, який сказав: «Піднесу слабосилих, поражу сильних, і нерозумні хай поразять розумних!»
— Амінь! — схвильовано промовив Найда, скинувши шапку й побожно перехрестившись. — Досі, брате Аркадію, я не думав зрікатися послушницького сану, але, побачивши се знамення, вирішив скоритися тій волі, яка спрямовує мене на цю путь.
— І благо сотворив. То була воля господня. Я бачу її і вірю тепер у наше спасіння... Але скажи, чи давно ти почав помічати біля себе такі таємничі знамення?
— Уже кілька років...
— Незбагненне, незбагненної — пошепки сказав Аркадій. — Знову ж і записка про скарб, це так дивно, так чудодійно! Тим-то я й вірю їй — усе віщує нам удачу.
— Так, так... Тільки знайдемо скарб, одразу ж на Запорожжя. Господь поможе, все щасливо скінчиться, — з грішми справа піде швидше. А згодом Залізняк об'єднає всю Україну, грамота державної цариці в нього.
— Так-то воно так, але мене тривожить доля нашого монастиря. Не в пору виїхав владика... От і я відлучився, залишився тільки отець Єлпідифор... Коли б не наскочили ляхи та уніати й...
— А брат Антоній? Коли що скоїться, він одразу ж сповістить Залізняка або когось із його підручних, а ліс наш увесь кишить гайдамаками. Ні, брате Аркадію, треба надіятись на бога. Він не захоче падіння святої обителі нашої!
У такій жвавій розмові подорожні непомітно доїхали до могили і, залишивши коней унизу, зійшли на її вершину. Сонце вже стояло над самим обрієм, торкаючись своїм розпеченим червоним диском землі. Увесь степ курився золотисто-рожевою імлою, річка подекуди виблискувала, немовби була вкрита яхонтовою лускою, а подекуди лежала нерухомим дзеркалом, у якому ніжно розпливалися обриси рожевих хмарок...
— Ну, а де ж Комісарівка? — спитав Аркадій у Найди, котрий мимохіть зами-лувався чудовим краєвидом.
— А он дивися туди, на північ!
Аркадій, приклавши руку до очей, пильно поглянув в тому напрямі, куди показував товариш; крізь ніжну імлу, що застилала степ, вдалині блиснула тонка срібна нитка.
— Є! —радісно промовив він. — Ну, то з богом і в дорогу!
— Куди? Проти ночі? Ні, це вже ми відкладемо на завтра, треба дати відпочинок і коням!
Аркадій погодився з Найдою. Вони зійшли з могили, розсідлали коней і пустили їх пастися, а самі нашвидку повечеряли, помолилися на схід сонця і полягали біля підніжжя могили на шовковистій траві.
Вогнища не запалювали, побоюючись привернути увагу степових волоцюг.
Аркадій одразу ж поринув у міцний сон, а Найда ще довго не міг заснути, линучи думкою далеко-далеко, до сивих берегів батька Дніпра...
Рано-вранці, як тільки благословилося на світ, приятелі повставали, осідлали коней і рушили в дорогу.
За годину— не більше — вони досягли того місця, де в Саксаганку впадала невелика річка, що протікала в низьких, болотистих берегах.
— Ну, оце ж і вона! — тріумфуючим голосом промовив Найда й показав на річку.
Приятелі розташувалися на березі Саксаганки, поснідали, відпочили й поїхали далі.
День минув без будь-яких пригод. Після короткої ночівлі, ледве тільки розвиднілося, вони

читати