Завантажити

знову осідлали коней і подалися лівим берегом річки. Чим ближче підходив час, коли, за словами записки, подорожні повинні були побачити кручу й на ній дивний камінь, тим більше охоплювало їх нетерпіння; Аркадій раз у раз підводився на стременах і, прикриваючи очі рукою, вдивлявся в синю далину; та ніякої кручі не знаходив, хоча її можна було б помітити здалеку, бо річка леліла в низьких рівних берегах.
Тим часом сонце перейшло вже на захід, а скільки око сягало — ніякого підвищення вздовж річки не було видно. Приятелі мовчки скакали з блідими й напруженими обличчями, пильно вдивляючись у далечінь.
Уже скісні промені сонця простяглися через увесь степ, а кручі все ще не було.
Нарешті Аркадій осадив змиленого коня, що важко дихав, і, звертаючись до Найди, розпачливо вигукнув:
— Нема!
— Постривай, може, ще зарано: наші коні стомилися з дороги, а в записці сказано «добрим конем».
— Де там! — перебив Аркадій. — Коні в нас добрі, й їдемо, майже не зупиняючись! Збилися з дороги, та й годі!
— Не збилися, даю голову на відсіч, що ця річечка — Суха Комісарівка, а раніше вона звалася Малим Гнилим Тікичем...
— Ех, друже! Хіба в степу мало таких могил і таких річечок! Нема чого втішати себе! Збилися з дороги! Усе загинуло!
— Та чого ж загинуло? Адже це річка Саксаганка, а це Комісарівка — тут і сперечатися нема чого. Ну, проїдемо вгору чи вниз, не сьогодні-завтра, а кручу все-таки знайдемо!
— А скільки ж часу мине! Адже поки ми блукатимемо по цих берегах, мине не тільки Петра й Павла, але й Маковія! — з досадою вигукнув Аркадій. — Що ми на тому камені побачимо? Та й на Запорожжя, і всюди запізнимось!
— Зажди, не впадай у розпач! — відказав Найда. — Може, ще й завтра знайдемо: кінь на коня не схожий, та й дні не завжди однакові.
— Тепер саме найдовші дні, — із гіркою посмішкою перебив його Аркадій. — Ні, брате, треба облишити цю справу! Нічого не вийде, бо ми зовсім не знаємо, куди їхати!
— Як це «не знаємо»?
— А так, що, може, нам на Саксаганку і зовсім не треба було їхати! Хіба мало річок у степу, назва яких починається на букву «С»? І Синюха, і Синявка, та я сам можу нарахувати тобі з півдюжини! От і роз'їжджай по їхніх берегах!..
Від розсудливої мови Аркадія Найду пойняло смертельним холодом.
«А що, як він і справді помилився, і скарб треба шукати зовсім не на берегах Саксаганки? Ця перша частина записки, яку він тоді так легко відновив, виявлялася тепер найважчою. Адже справді, він вписав назву річки Саксаганки тільки тому, що в записці вціліла буква «С»; знову ж таки й притока, — чому він назвав її Сухою Комісарівкою? Хіба мало є інших річок, які носять подвійну назву, та от хоча б Жовті Води, Сорочий Брід і сила-силенна інших; але він зупинився на Сухій Комісарівці, бо підбирав річку з притоків Саксаганки і, вирішивши, що це вона, зробив висновок, що й дорогу треба починати від Незаймалівського гарду. Так легковажно, так необачно був зроблений цей висновок! Отже, гард він назвав, зважаючи на близькість Сухої Комісарівки, Суху Комісарівку вибрав тому, що вона є притокою Саксаганки, а саму Саксаганку вписав тому, що від назви ріки, берегом якої треба було їхати, вціліла в записці буква «С», — ще раз сам собі повторив Найда хід своїх міркувань.
Чи ж можна було по таких догадках робити рішучі висновки і, спираючись на них, вирушати в дорогу? А що, як вони помилкові, а що, коли має рацію Аркадій і вся ця історія є не чим іншим, як витівкою когось із ляхів? Адже кулі и спис вказували йому, що треба негайно піднімати повстання, а він поїхав за якимось казковим скарбом! А коли все це вигадка чи навіть істина, вірний шлях до якої втрачено для нього назавжди, — скільки тоді часу згаяно марно і, можливо, непоправно!»
Охоплений цими сумнівами. Найда мовчки зліз з коня, підійшов до річки і, сівши на березі, стиснув руками голову й поринув у глибоку задуму. Кілька разів він розгортав таємничу записку, перечитував її і ховав за пазуху, потім знову напружено думав, — здавалося, забувши про все на світі. Так сидів Найда, поки Аркадій не нагадав йому, що час відпочити. У найпохмурішому настрої товариші повкладалися спати. Вранці Аркадій запропонував знову спробувати щастя — їхати берегом до самого вечора. Найда мовчки погодився. Вони з невеликими перепочинками їхали цілий день, нарешті Аркадій зупинив коня і похмуро мовив:
— Годі, їхати далі нема чого, все загинуло!
Найда нічого не відказав і теж зліз з коня.
Вони розташувалися на березі річки; зморені коні стояли поруч, сумовито похнюпивши голови.
Мовчки, непорушне сиділи приятелі з чверть години, жодним звуком не порушуючи навколишньої тиші. Нарешті Найда засунув руку за вилог жупана, дістав звідти складений вчетверо аркушик паперу, розклав його на колінах і почав читати.
Аркадій невдоволено поглянув на свого товариша, та Найда, заглибившись у читання, не помітив цього.
Кілька хвилин диякон мовчки дивився на

читати