Завантажити

дупло.
— Тут, піді мною, — відповів Найда. — Кинь-но мені кремінь і кресало, та й свічку... Зараз оглянемо все!
Аркадій швидко зліз додолу і, діставши із в'юків речі, які попросив товариш, знову видерся на дерево й спустив їх на вірьовці в дупло.
У глибині дупла почулися короткі сухі удари, заблищали іскри й нарешті спалахнула свічка. Найда підніс її високо над головою і лише тепер роздивився місце свого несподіваного ув'язнення.
Це було велетенське дупло, розширене, певно, рукою людини. Дно його вкривав густий шар зів'ялого листя й моху.
Найда швидко розгріб цей покрив, і... радісний крик вирвався в нього з грудей:
він побачив щільно вмощені в дуплі дерева три казани; два з них були досить великі, а третій трохи менший.
— Що трапилось? Чого ти репетуєш? — крикнув згори Аркадій, нахиляючись над дуплом і намагаючись розгледіти, що робиться внизу.
— Усі три казани тут, піді мною! Ох і важкі ж, як ми їх витягнемо звідси?
— Обв'язуй вірьовкою, я потягну.
— Де там! Я не можу зрушити їх з місця. Тягни мене нагору, прорубаємо дерево знизу, так буде швидше.
Коли Найда вибрався з дупла, вони з Аркадієм одразу взялися до роботи, й через годину, не більше, в нижній частині липи був уже прорубаний отвір, крізь який приятелі нарешті витягли важкі казани.
Тремтячими від нетерпіння руками вони розкрили один із казанів: він був повен червінців.
Аж дух перехопило в Найди й Аркадія. Якусь мить обидва стояли мовчки перед цими незліченними багатствами...
— Ну, брате! — вигукнув Найда, зводячи очі до неба. — Подякуймо ж господеві милосердному: тепер усе закипить навколо...
XVII
Жахливий бенкет досяг апогею потворності. Сердешні черниці, прив'язані до колон і біля намісних ікон, висіли, наче розп'яття; вірьовки врізалися в їхнє тіло, надто на руках; із саден сочилася кров... З виразу облич і з тихих надривних стогнань можна було судити, які страшні фізичні муки, не кажучи вже про моральні, терпіли страдниці: багато хто з них втрачав свідомість, але їх обливали вином і приводили до тями. Шляхта пила, блюзнірствувала й лихословила. П'яна челядь конкурувала з своїми панами в лайці й неподобствах...
Коли п'яні дотепи, сповнені цинізму й образ, були вичерпані, одному старому ротмістрові спала на думку нова забава — стріляти з пістолів у черниць, голосно називаючи частини тіла, в які мають вцілити кулі.
— У ліву руку он тієї, панове! В долоню! — крикнув ротмістр і, вихопивши з-за пояса пістоль, вистрелив, майже не цілячись. Але він був занадто п'яний і не міг твердо тримати руку: куля вдарилась у золоту різьбу, зачепивши тільки палець нещасної. Дехто, спотикаючись і падаючи, кинувся перевіряти наслідки пострілу.
— Маху дав, пане ротмістр! Ха-ха! — почувся сміх. — Еге, уже постарів пан... рука схибила.
Це зачепило за живе старого рубаку, він вихопив другий пістоль і, крикнувши:
«Відійдіть, панове! Прямо в серце!» — вистрілив.
Цього разу ротмістрові не зрадили ні око, ні рука. Куля вцілила в груди черниці й пронизала серце... Ні крику, ні стогону не вирвалося з уст мучениці; тільки на мить розплющились перелякані очі, здригнулось тіло, й голова повільно схилилася... Із рани поволі потекла темно-червона цівка крові, закривавились посинілі уста.
— Віват! Досконале! Підрізав, наче куріпку! — закричали найближчі свідки пострілу.
— За здоров'я пана ротмістра! — підхопили ті, що сиділи за столом.
— Влучно! — підтримала гучну радість і челядь.
Але навіть на п'яний, жорстокий і дикий натовп смерть безневинної страдниці справила враження; молоде тіло, ще мить тому сповнене сил, висіло тепер перед напасниками живим докором їхнього звірства...
Голосні вигуки й регіт стихли, і в оскверненому храмі на якийсь час запала тяжка, гнітюча тиша... Чути було навіть шепотіння тих, що молилися за вбиту черницю.
— Упокой, господи, в лоні праведних рабу твою Єфросинію, яка прийняла мученицький вінець, і візьми її в селища горні, де немає ні злоби, ні сліз, ні страждань, — голосно молилася Дарина.
— Вічна пам'ять тобі, наша сестро, — тремтячими голосами обізвалися подруги.
Цей зворушливий шепіт ще більше потьмарив настрій шляхти. Кожен відчув у душі якусь мерзоту. Порив шалених веселощів ущух, конфедерати спохмурніли.
Бенкет припинився сам собою, і пан Голембицький, міцно вхопивши за руку Дарину, квапливо повів її до келії ігумені. Хоч який він був п'яний, врода панни справила на нього величезне враження.
Не раз спотикався й падав пан Фелікс, поки доплентався до келії... Бідолашна полонянка могла б легко втекти від нього, та з усіх закапелків монастиря долинали п'яні крики й дикий регіт, і вона боялася потрапити до лап іншого звіра. До того ж з монастиря не було іншого виходу, крім головної брами. Тому залишалося одне — вирватися з лабет ката й накласти на себе руки. Та Дарина не хотіла так дешево продати своє життя...
Ввійшовши до

читати