Електронна бібліотека/Проза

СИРЕНАЮрій Гундарєв
ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕЮрій Гундарєв
Я, МАМА І ВІЙНАЮрій Гундарєв
не знаю чи здатний назвати речі які бачу...Анатолій Дністровий
активно і безперервно...Анатолій Дністровий
ми тут навічно...Анатолій Дністровий
РозлукаАнатолій Дністровий
що взяти з собою в останню зимову мандрівку...Анатолій Дністровий
Минала зима. Вона причинила вікно...Сергій Жадан
КротовичВіктор Палинський
Львівський трамвайЮрій Гундарєв
Микола ГлущенкоЮрій Гундарєв
МістоЮрій Гундарєв
Пісня пілігримаАнатолій Дністровий
Міста будували з сонця і глини...Сергій Жадан
Сонячний хлопчикВіктор Палинський
де каноє сумне і туманна безмежна ріка...Анатолій Дністровий
Любити словомЮрій Гундарєв
КульбабкаЮрій Гундарєв
Білий птах з чорною ознакоюЮрій Гундарєв
Закрите небоЮрій Гундарєв
БезжальноЮрій Гундарєв
Людському наступному світу...Микола Істин
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
СЦЕНИ З ПІДЗЕМЕЛЛЯАнатолій Дністровий
Пізно ввечері, майже поночі...Сергій Жадан
Поетичні новиниМикола Істин
Настя малює не квіткуПавло Кущ
БубликПавло Кущ
Серцем-садом...Микола Істин
коли надто пізно ти знаєш що мало любив...Анатолій Дністровий
LET ME GОOKEAN ELZY
Конвертуй світлосутність поезії в душах...Микола Істин
Завантажити

вечері з тостами й тушами, якою закінчився пишний бал у губернатора, гості почали роз'їжджатися. Нарешті й Дарина з батьком сіли в свій ридван і рушили безлюдними вуличками містечка Печер. Спустившись лісовою дорогою у вузьку долину, якою протікав глибокий струмок Хрещатик, і поминувши старі міські вали, вони поїхали широким шляхом, що пролягав по нерівній місцевості; обабіч дороги час від часу траплялися поодинокі хати. Переправившись через греблю коло Михайлівських млинів на Либеді, ридван в'їхав у невеликий виселок і, піднявшись на гору, помчав зовсім безлюдними полями.
Обважнілий після щедрого частування генеральний обозний всю дорогу від Печер до свого хутора проспав, відкинувшись у куток ридвана, а Дарина навіть не склепила очей. Припавши до опущеного вікна, вона жадібно впивала в себе свіже передсвітанкове повітря. Коні мчали ридван, дорога швидко втікала з-під коліс, вітрець розвівав м'які пасма Дарининого волосся і охолоджував її розпашіле обличчя. Ні думки про слова полковника, ні тривога за майбутнє не каламутили тепер дівочу душу: вона була світла й радісна і сповнена передчуття ясного щастя, як це безхмарне небесне склепіння.
Одна дума сповнювала дівчину невимовним щастям: Найда скинув рясу — він кохає її.
Приїхавши на хутір, Дарина відразу пішла в свою світлицю, але, незважаючи на втому, не могла заснути; вона роздяглась, погасила свічку, розчинила навстіж вікно й поклала голову на схрещені на підвіконні руки. Вікно її світлиці виходило на захід, і крізь нього мріли втопаючі в білому морі туману химерні плями лісів. Починало світати. З кожною хвилиною небо яснішало дедалі більше; у світло-блакитній глибині його тихо загорявся ясно-червоний відблиск і розливався по всьому небосхилу. І подібно до цього ніжного відблиску розгорялось і відчуття щастя в душі дівчини, сповнюючи вщерть її серце.
«Він кохає, кохає! — повторювала сама собі Дарина сотні разів. — Він покохав її з першого дня їхньої зустрічі, а вона не знала, і не здогадувалась, і сумувала, і тривожилась... А він думав, що вона не любить його, і пішов у монастир! Через неї пішов! Ні, не через неї! — гордо відкинула дівчина ганебну для козака думку. — Пішов він, зневірившись у визволенні вітчизни! Але тепер зневіра зникла, відчай змінився надією: орел стрепенувся, розправив могутні крила — він визволить Україну й прилетить за нею! Боже, яке щастя! Як же вона кохає його, як палко, до нестями любить! Невже це не сон, не мрія? Невже ж це здійсниться? Невже ж стрепенеться закатована Україна? Стрепенеться, оживе! Герой очолив повстання, лицар-славута, якого ще не було з часів Богдана, скликає козаків під свій прапор, і всі повстануть, усі, як один! Він вирве Україну з лядської неволі, й тоді прибуде до неї, і візьме її з собою. О, вона ждатиме його, вона очі свої видивиться, очікуючи його, висушить мозок свій, думаючи про нього!
А він? Чи думає тепер про неї? Чи згадує у вирі повстання, серед небезпек, підступності? О, думає, думає! Скрізь, де б він не був, хоч би що трапилося з ним! Адже так, як він її кохає, не кохав ніхто на землі! І щоб вона його залишила, щоб вона погодилась?.. Ніколи! Там, у тій келії, в ту страшну хвилину господь заручив їх, і вона не покине свого нареченого ніколи! Померти з ним — щастя, тортури за нього прийняти — блаженство! З ним, з ним і на смерть!»
Дарина витерла щасливі сльози.
Але що робити з полковником? Найда далеко, вона тут сама, батьківська воля, настирливість полковника, бажання самого Воєйкова... Що ж робити?
Серце дівчини защеміло, але радісні думки прилинули знову і заглушили її тривогу.
Тим часом небо розгорялося дедалі яскравіше, в глибині його вимальовувалися рожеві обриси легеньких хмаринок.
Кілька разів Дарина лягала, кладучи втомлену голову на подушки, але заснути не могла: щастя й захоплення, що сповнювали її серце, не давали й на хвилину задрімати.
«Ох, побачити б коханого, пригорнутися до його грудей, розповісти, як вона страждала ці довгі місяці... Ні, ні, довгі роки, бо з тієї хвилини, коли Найда поїхав од них із Переяслава, вона вже кохала його й журилася за ним. Розповісти милому все, припасти до його гордого серця та так і померти разом з ним!»
Тільки вранці, коли сонце вже запалило верхів'я далекого лісу, Дарина трохи задрімала.
Прокинулась вона від того, що хтось сильно термосив її за плече. З подивом і переляком дівчина розплющила очі й побачила схилене над собою лагідне тітчине обличчя.
— Ото розіспалася, ледащо, — мовила з доброю усмішкою стара, помітивши, що її зусилля вже дали деякі наслідки, — буджу, буджу, а вона лежить крижем, хоч з гармати стріляй! Вставай-но швидше, ми вже з батьком давно поснідали. Та й батько якийсь похмурий сьогодні, слова з нього не витягнеш. Ну ж бо, поспішай. Розкажи, як там приймали вас учора.
При цих словах Дарина відразу пригадала все, що сталося вчора, і щастя знову могутньою хвилею затопило її серце. Вона швидко схопилася з постелі, обняла тітку



Партнери