Завантажити

й дзвінко поцілувала.
— Ге-ге, та з тобою, видно, трапилося щось незвичайне, — з ласкавою посмішкою зауважила тітка, здивована такою незвичною жвавістю небоги. — Може, якогось вельможного пана в сильце спіймала чи генерала, а може, й самого князя або графа?
— Спіймала, тітусю, спіймала не князя, а самого гетьмана!
— Бач, чого захотіла! — тяжко зітхаючи, промовила тітка. — Ну, вдягайся ж хутчій: батько чекає.
Тітка вийшла з кімнати, а Дарина почала одягатися. Усе горіло того дня у неї в руках, на серці було так легко, так ясно, що дівчині здавалося, ніби вона не ходить, а пурхає, і тіло її стало легким, мов пір'їнка.
Хвилин через п'ять Дарина була вже готова. Радісна й сяюча пішла до трапезної. Тітка кудись вийшла — на столі стояв її незакінчений сніданок, — батько сидів у кріслі понурий, невдоволений і читав «Петербургские ведомости», привезені з Києва.
Дівчина привіталася й сіла за стіл.
Кілька хвилин пан обозний похмуро мовчав, потім обернувся до Дарини й докірливо сказав:
— А я тобі, дочко, ще не подякував: спасибі за розумну бесіду з паном губернатором; заробимо тепер нагороду, ох заробимо! Дарина здивовано глянула на батька.
— Не розумієш! — похмуро вів далі генеральний обозний. — А вчора що ти наговорила панові губернатору: «Гайдамаки своїх не чіпають», — передражнив він дочку. — Га?
— То й що? Хіба це неправда, тату?
— Правда, правда... Не з усякою правдою в очі лізь. Та й зовсім неправда, — вигукнув він, вдаривши по столу кулаком. — Не гайдамака я, не розбійник, і гайдамаки мене за свого не мають. Я — генеральний обозний війська її пресвітлої царської милості! По лісах із ножем не ховаюсь і добрих людей не грабую!
— І вони не грабують, вони за хрест святий ідуть!..
— Ха-ха! За хрест ідуть, — перебив дочку із злобним сміхом обозний. — А кишені не забувають. Розбійники, гвалтівники, лотри! Га! Ніякого послушенства знати не хочуть. Для них і шибениці мало!
— Батьку, та хіба ви забули про те, що казав нам отець ігумен і вся братія в Мотронинському монастирі? Хіба не крають вам серця страхітливі вісті, що їх приносять утікачі з польської землі? Господи боже! — Дарина сплеснула руками. — Адже ж такої муки, яку терпить там нещасний люд, не терпів ще ніхто на землі!
— Терпить, терпить! — пробурчав обозний. — Коли господь попускає, то нам, людям, мудрувати нема чого — на все його воля: отже, треба їй скоритися.
— Скоритися? — з запалом вигукнула дівчина. — Ні, ми повинні об'єднатися всі, всі — козаки, гайдамаки й запорожці — і визволитись од поляків.
— Тс! — просичав обозний, хапаючи Дарину за руку. — Схаменися, що ти верзеш? Хочеш, либонь, щоб батько твій прогулявся на заслання? Га? Багато хто з нашої братії вже зробив цей веселий променад.
Дарина мовчала похнюпившись, тільки груди її високо здіймалися та на щоках горіли яскраві плями.
Обозний випустив доччину руку й заговорив уже спокійніше:
— Якби губернатор почув те, що ти сказала, то вже сьогодні ми б з тобою тут не сиділи... Гей, дочко, покинь ці химери, не дивися на дурнів, які, певно, за канчуками скучили. Щоб я більше таких слів не чув! Бач, хвилюються, галасують... А яка користь? Навіщо нам встрявати в чужі справи? Моя хата скраю — нічого не знаю! Коли не наша сила, то мовчи і пам'ятай завжди: на чиєму возі їдеш, того й пісню співай.
Дарина подивилася на батька з глибоким докором. Та обозного анітрохи не збентежив доччин погляд, він навіть не зрозумів його і вів далі:
— Губернатор ласкавий, ласкавий, а на зуб йому не потрапляй! Уже й на мене скоса дивиться тільки за те, що я їздив у Мотронинський монастир. А все ти, дочко: не хотів я — ти умовила... Ну, та, може, бог дасть, пронесе хмару, вдруге будемо обачніші. — Обозний важко зітхнув і сів у крісло. — Добру новину скажу тобі, дочко.
А що Дарина мовчала, то обозний з самовдоволеною посмішкою вів далі:
— Жених трапляється, та ще такий, що шапка з голови впаде, перш ніж поглянеш на нього.
У відповідь дівчина здригнулась і насилу вимовила:
— Хто ж такий?
— Хто? Наче й сама не здогадуєшся? Та полковник же, отой, що розмовляв з тобою: не сьогодні-завтра генералом буде!
— Ви жартуєте, тату! — тремтячим голосом промовила Дарина.
— Де там жартую, коли вчора мав з ним вельми довгу благомисленну розмову: приїде до нас для остаточної резолюції.
— Тату, я не піду за нього, — рішуче сказала Дарина.
— Що-о?.. — обозний підвівся в кріслі, притримуючись руками за бильця, і втупив очі в дочку, немовби не зрозумівши сказаних нею слів. — Не підеш? То якого ж тобі ще принца треба? Самого губернатора чи сіятельного князя?
— Не князя і не губернатора, а нашого козака.
— Козака?! — обличчя генерального обозного вкрилося темно-червоними плямами. — Щоб я тебе, доньку генерального обозного, віддав за козака? Ні, не для того я видряпувався і боком, і поповзом нагору, щоб знову скотитися в

читати