Завантажити

тіні; де-не-де стояли лави, на яких тепер відпочивали стомлені танцями пари. По освітлених доріжках і на веранді палацу походжали молоді офіцери, голосно сміючись і розмовляючи про свої справи. У саду було прохолодно; ніжними хвилями розливалися в повітрі пахощі квітів; звуки музики, пом'якшені відстанню, здавалося, пливли, танучи під зеленим склепінням лип.
Дарина підвела очі на всіяне зорями небо.
— Ой хороше! — вирвалося в неї з грудей глибоке зітхання.
— Пречудової — голосно віддихуючись, мовив полковник. — Панна не танцює, та й я у мистецтві цьому не майстер. Он вони, шаркуни, жевжики, — кивнув він у бік молодих офіцерів, — а пусти їх у діло — нікудишні! Гвардійці, — шематони, петиметри, для парадів, а в ділі армія їх усіх на своїх плечах виносить!
Полковник заговорив про перевагу піхоти перед усіма російськими військами, про її заслуги, про те, що гвардії несправедливо віддають більшу шану.
Дарина майже не слухала, про що говорила їй ця чужа людина; дівчину мучила інша думка: навіщо він розмовляє з нею, навіщо батько рекомендував його з такою радісною усмішкою, навіщо він привів її сюди? А що, коли вони вже вирішили цю справу? Що тоді?
Полковник помітив нарешті, що Дарина слухає його дуже неуважно.
— А втім, у прекрасних малоросіянок війська російські, здається, не в авантажі?
— Чому? — здивувалася Дарина. — Якщо вони не чинять нам зла...
— Зла? Боронь боже! Ми лише встановлюємо скрізь спокій і порядок, припиняємо крамолу, бунти, сваволю...
— А в Польщі ви встановите мир і спокій?
— За одним лише словом наймилостивішої цариці.
— А чи узнає вона про те, що коїться в Польщі, чи візьме близько до серця цю справу?
— Кгм... Справа ця в нас на першому плані, й цариця пильно стежить за всім, що відбувається в Польщі.
— То, виходить, ви тут пробудете...
— Аж поки не встановимо спокою...
— О, слава богу!
— А панна цікавиться справами політичної ваги? Я гадав досі, що це жіночому ніжному серцю не властиве, а може, панна боїться вторгнення ляхів? То це, зважаючи на присутність армії російської, даремно...
— Ні, мене тривожить доля рідного народу.
— Кгм! — полковник голосно крекнув, скоса поглянув на Дарину, але вів далі, намагаючись надати своєму хрипкому басу по можливості більшої лагідності. — Похвально. Схильність до добра прикрашає жіноче серце... Кгм... Про добросердість вашу говорять усі довкола, і я бачу, що це щира правда.
Дарина мовчала.
— Кгм...— провадив полковник,— шановний батечко ваш зробив мені приємне й люб'язне запрошення відвідати його; я отвітствував, що вельми радий заїхати й віддати йому агенцію та що ця візитація моя залежатиме від одної чорнобрової чарівниці, а саме — чи перебуває моя особа у неї в авантажі? Бо не хотілося б мені відступати з чималою конфузією...
Дівчина трохи поблідла, але відповіла спокійно:
.— Ми, пане полковнику, раді кожному гостеві, хто б він не був, але вам здасться нудно в нас: простий наш козацький звичай не пасує полковникові російської армії.
Полковник крекнув:
— Кгм... Звичайно. Але зауважу, що шановний батечко ваш рангом дорівнює генерал-бригадирові; а через те, що й наймилостивіша цариця наша прагне урів- няти, оскільки це дозволяють політичні резони, війська малоросійські з російсь- кими, то й нам перед вами чванитися не випадає. Та я й сам не шематон гвардій- ський, не шаркун, не петиметр, а чесний і доброзвичайний солдат... Кгм... І хоча дурощами любовними не займаюся, одначе як справжній християнин не супроти мар'яжу; звичайно, жінку шукав би не модницю й манірницю, а просту, покірливу й хазяйновиту... А тому прошу вас сказати мені... кгм... просто, без фасонів...
Дарина похолола, та полковник не закінчив своєї мови, бо в цю мить їх наздогнав захеканий молоденький офіцер і доповів, що генерал Кречетников просить полков- ника до себе.
Полковник звів плечі, дзенькнув острогами і, вклонившись панні, промовив:
— Пробачте, обов'язок служби...
— Може, я продовжу з вами, панно, цей приємний променад? — послужливо запропонував молодий офіцер. Але Дарина відмовилась.
— Ні, дякую, щось голова наморочиться... Я сяду тут і відпочину...
— Поспішатиму, наскільки дозволить обов'язок моєї служби,— полковник ще раз трусонув еполетами і, випинаючи груди, поспішив за молодим офіцером до яскраво освітленого палацу.
Як тільки вони зникли, Дарина встала з лави й пішла в глибину саду. їй було страш- но навіть подумати про зустріч іще з ким-небудь. Туга й розпач стискали дівчині гру- ди. Увесь цей бал, усі ці пишно виряджені гості, розмови... такі далекі їй, такі бай- дужі!.. І цей полковник. Господи! Невже ж він говорив серйозно? О, безумовно! Адже такий служака не марнуватиме часу на пустопорожні розмови... Очевидно, він уже розмовляв з її батьком, і той, звичайно, зрадів нагоді видати доньку заміж за пол- ковника російської армії. «Ох, батьку! — Дарина

читати