Завантажити

хохол...
— Авжеж, з такими вести компанство неспокійно — кого завгодно обдурять...
— Та не завжди вдається!
— А єпископам та ігуменам у світські справи втручатися і такими турбаціями народ до сум'яття й бунту підбурювати не слід!
— Про се вже й сіятельний князь Рєпнін у Петербург відписував; базікають вони багато, чого й не було, а хоча б і було, то нам тепер на справи дисидентські особливо натискати нема чого, бо цією справою не токмо ми, але й король прусський вельми цікавиться, а понеже в православній вірі залишився в Короні польській тільки чорний люд, що не має ніяких прав, тоді як лютеранські та інші протестантські толки сповідує сила-силенна людей знатних і багатих, то таке зрівняння прав дисидентів дало б королеві прусському, яко государеві держави протестантської, великі переваги й загрожувало б вирвати з наших рук увесь вплив на справи європейські.
— Неодмінно... Марні мріяння... — хрипів полковник.
— Тим паче, що якби було апробовано зрівняння дисидентів, сиріч православних, у всіх із шляхтою польською правах, а також у вільному сповіданні релігії, то це породило б велику спокусу в малоросійському народі, який живе під російським скіпетром. А беручи до уваги факції, які мали місце нещодавно, — до невдоволення і ремствування привело б,..
— Покласти край, ваше високопревосходительство, — перебив полковник.
— Відхилити, — поправив його з лагідною посмішкою Воєйков. — Тим паче що милостива наша цариця співчуває дисидентам і втручається в справи Корони польської, і коли господь допоможе, — Воєйков загадково усміхнувся, — урівняє їх з народом російським у правах, чинах і рангах, як і народи малоросійські, котрі живуть по сей бік.
— Це, одначе, не відповідатиме справедливості, — мовив, густо почервонівши, полковник, — рівняти російські війська, вірних слуг отечества й престолу, з розбійниками, мазепинцями, яких не раз викривали в зраді.
— Що робити! — Воєйков розвів руками. — Політичні резони... Цариця дбає про злиття... Та мало надій, щоб це здійснилось, бо кожен хохол сидить і думає про гетьмана... Ось навіть цей обозний, що тільки про свої хутори помишляє, і той, либонь, у душі інше таїть...
— Хе-хе! А про хутори оного мазепи, батечку Федоре Матвійовичу, ви істинні відомості маєте?
— Істинні... Багатий, несказанно багатий, і єдина донька, більш нікого... і гарна з себе.
— Це байдуже! — полковник усміхнувся. — Казна... в походах розтрусилась...
— Одразу поправите свої діла; шлюб цей, як я вже казав вам, усім нам буде на користь...
— І кишені полатає.
— Мене весільним батьком запрошуй! Ощасливлений полковник дзенькнув острогами.
— А сам же він, мазепа цей?
— Я балакав з ним: з дорогою душею!
— Ну, а дочка?..
— Завзята хохлушка, а втім, думаю, не встоїть... Невже воїн російський не здобуде цієї вікторії?
— Охо-хо! Надіюсь... одначе не завадить піти й засвідчити їй свою пошану.
— До того ж вона й нудьгує сама.
Полковник підвівся, ще раз дзенькнув острогами, вклонився Воєйкову і попрямував важкими кроками до зали.
Пройшовши між танцюючими парами, він розшукав генерального обозного, який розмовляв з одним із російських вельмож.
— Дуже поспішав, пане генеральний, засвідчити мою венерацію щодо резонів, висловлених вами в розмові з паном генерал-губернатором.
— Щиро вдячний, — відповів генеральний обозний, потискуючи руку полковникові, — штатські резони перш за все.
— Вельми приємно чути такі резонабельні слова, але де ж ваша дочка? Я б хотів побачити її, засвідчити їй свою естимацію...
— Ходімо, ходімо... Сподіваюся, що пан полковник не відмовиться заїхати до нас на хутір, по-простому, без фасонів, на хліб-сіль?
— Це... кгм... залежатиме від однієї чарівниці, — а ось і вона! Генеральний обозний підійшов з полковником до вікна, біля якого сиділа Дари-на; вона схилила голову на руку й неуважно стежила за фігурами танцю, витаючи думками далеко звідси, в монастирі, що сховався в Мотронинському лісі.
— Доню, Дарино! — покликав її обозний. Дівчина стрепенулась і оглянулася.
— Пан полковник, Іван Сидорович Хрущов, бажає познайомитися з тобою!
— Багато чував про розум ваш і про всілякі інші привабливі якості ваші, — прохрипів полковник, ще раз вклонившись Дарині й дзенькнувши острогами. — Але я бачу, що ви в танцях не берете участі, а тому чи не краще зробити приємний для думок і для очей променад?
— Далебі, тут страшенно душно, — погодилась дівчина.
Полковник ще раз дзенькнув острогами, вклонився, подав Дарині руку і, випнувши груди, рушив з своєю дамою через залу до розчинених дверей, які провадили в сад.
Величезний сад генерал-губернатора, розбитий в дикому гаю, що вкривав усі гори, які тяглися понад правим берегом Дніпра, освітлювався різноколірними ліхтариками. А втім, освітлена була лише незначна частина саду, решта ж, що збігала до берега Дніпра, тонула в глибокій

читати