Завантажити

вільний. Сотник переяславський вклонився генерал-губернаторові й мовчки вийшов з кімнати; слідом за ним підвівся молодий секунд-майор і ще двоє з малоросійської старшини; у вітальні залишилися тільки Воєйков, полковник, Калнишевський і обозний.
Якусь мить усі мовчали, потім Воєйков звернувся до Калнишевського з напівласкавою, напівсумовитою зніяковілою усмішкою.
— Ремствуєш, либонь, на мене, пане кошовий; та що вдієш — політичні резони...
— Аж ніяк, — відказав Калнишевський, — ясновельможний пан вчинив резонабельно. Певна річ, ся ухвала викличе в народі відчай, а відчай і безмежна лютість ляхів, що зневажили всі закони природи, спонукають його до бунтів і повстань;
коли ж сі смути підіймуться в Короні польській, де й без того сум'яття і безладдя в усіх станах в такому градусі, що далі вже нікуди, то, гадаю, сусідні держави втрутяться в ці справи, і наймилостивіша цариця наша, яко протекторша всіх народів греко-руської віри, допоможе їм від нестерпної лядської кормиги звільнитися.
При останніх словах кошового по губах Воєйкова майнула загадкова посмішка.
— На все свій час, на все свій час, пане кошовий, — промовив він, постукуючи пальцями в діамантових перснях по кришці табакерки. — Цариця сама в своєму рескрипті зволила оголосити, що всіх православних під свій захист приймає; та не тільки вона має вплив на справи польські, але й король прусський, і австрійська імператриця, а тому вони не допустять такого рішучого її втручання в справи польські. Однак ти, пане кошовий, вельми слушно зауважив, що ці сум'яття й безладдя в усіх станах Корони польської терпимі бути не можуть, і коли оні дійдуть до такого градуса, що й кордонам сусідніх держав загрожуватимуть, то ті держави втрутяться, і, цілком можливо, Росія назавжди визволить, — на цьому слові Воєйков зробив помітний притиск, — так, назавжди визволить народ православний з-під лядського правління...
— Якби господь дав! — зітхнув Калнишевський, зводячи побожно очі до стелі. — Ох. коли б тільки швидше, а то важко, ой як важко!
— А що, пане?
— Та от із запорожцями... Хочу просити Колегію, аби видали ординанс про розквартирування військ російських на кордонах польських, які лежать поблизу нас.
— Що? Бунт, заворушення, смути? — жваво мовив полковник, випростуючись у кріслі.
— Ні, хай бог боронить! А от гайдамаки повсякчас у степи наші вторгаються, ну й чутки різні з Корони польської приносять, і наших козаків спокушають, і заманюють до себе, щоб до захисту благочестя од гвалтів і смертельних тортур римських готувалися. Досі кіш запорозький суворо карав сих баламутів і стримував своїх козаків, але далі, боюся, не стане сили; а тим часом ця обставина вельми важлива, бо без втручання запорожців усі полчища гайдамаків, яко людей в науці військовій недосвідчених, дуже шкідливі для Польщі бути не можуть; при втручанні ж запорожців ті полчища можуть увесь лад Корони польської розвалити. У цій дражливій факції я й хотів просити вашої, ясновельможний, благорозсудливої поради. — Кошовий пильно глянув на Воєйкова, але той усе ще тарабанив пальцями по кришці табакерки.
— Ох, — нарешті промовив Воєйков, сумовито схиляючи голову набік, — яку ж пораду можу я дати тобі, любий пане кошовий? Цілком натурально й резонно, що запорожці, чуючи про насильства, чинені над братами, обурюються й прагнуть захистити їх і віддячити мучителям... Дуже натурально! І воістину, за всіма божими й людськими законами, запорожців ніхто не може й осудити за це; та хоч як схиляється цариця серцем до злигоднів рідного нам народу, але видати ординанс війську своєму на відкритий захист народу українського не може, бо ця обставина, тобто саме ординанс цей, — підкреслив він, — був би для інших держав свідченням Ті явного втручання у справи Польщі.
— Виходить, війська, які прибули сюди, не...
— На захист права й порядку державного і на випадок чого... сподіваюся, підтримають персональну славу її величності, — обернувся Воєйков до полковника.
Почувши це, полковник випростався, наче лінійка, в кріслі й багатозначно крекнув.
— А втім, — вів далі Воєйков, звертаючись знову до Калнишевського з найлюб'язнішою посмішкою, — найшановніший наш пане кошовий, маючи на увазі слова мої, чини у всьому, як тобі природна твоя розсудливість підкаже!
Кошовий низько схилив голову. На мить у вітальні запала мовчанка, яку порушували тільки звуки менуета, що долинали з залу, та човгання ніг.
Нарешті Калнишевський підвівся з місця і, звертаючись до Воєйкова, промовив:
— Даруй, ясновельможний пане, мені треба ще побачити добродія секретаря в одній приватній справі.
— Зроби ласку! Та ось пан генеральний обозний і проведе тебе до нього.
— Охоче! — квапливо промовив обозний, схиляючи голову, і підвівшись вийшов слідом за Калнишевським.
Воєйков довго дивився їм услід глузливим поглядом і, коли вони зникли за танцюючими парами, звернувся з посмішкою до полковника:
— Хитрий

читати