Завантажити

багно... Годі дуріти! Будеш за полковником.
— Тату, та він же москаль...
— То це й на краще! Сама цариця до нього милостива, чуєш? Та з таким зятем можна он куди вилізти! Дарина спалахнула.
— Хоч би там що, а за полковника не піду! — промовила вона твердо. — Я його не люблю, а шлюб без любові — то великий гріх перед богом, і на такий гріх мене ніхто не змусить піти. Ваша воля, тату, для мене свята й нерушима, та божий закон вищий за людську волю.
— Ти, ти... Ти смієш? — обозний схопився з місця, обличчя його палало гнівом. В цю мить двері відчинилися, увійшов козачок з пакетом, повідомивши, що його привіз гонець од генерал-губернатора з Києва.
Почувши це, обозний одразу змінився на обличчі. Відпустивши козачка, він розірвав конверт і швидко пробіг очима присланий папір; обличчя його набрало стурбованого виразу.
— Губернатор кличе негайно до себе у важливій справі, — промовив обозний уривчасто, не дивлячись на дочку. — Дай боже, щоб се не було наслідком твоїх слів. Зараз вирушаю, довідаюсь, в чім річ. — Він склав папір, сховав його в кишеню каптана і, обернувшись до Дарини, сказав неголосно, але з таким лютим притиском, немов хотів, щоб слова його голками впились у мозок дівчини: — Слухай, дочко, я не знаю, чи повернуся сьогодні... Якщо без мене приїде полковник, прийми його пристойно, як і личить нашому званню і рангу. Та пам'ятай, щоб я більше від тебе дурниць не чув... Піст незабаром кінчається. І коли на те буде божа воля, через два тижні ти будеш дворянкою, полковницею.
Обозний круто повернувся і вийшов.
Приголомшена, обурена батьковими словами, Дарина так і закам'яніла посеред кімнати. Тим часом у дворі зчинилася метушня, і хвилин за п'ятнадцять дівчина побачила, як з двору виїхав ридван, у котрому поважно розсівся генеральний обозний, спираючись на товсту дорогу палицю. Слідом за ним помчав і губернаторський гонець. Челядь зачинила ворота і, перемовляючись, пішла до своєї роботи. Незабаром затих і стукіт коліс ридвана.
З Дарининих грудей вирвалося полегшене зітхання; знесилено опустилася в крісло, та, помітивши у дворі тітку, яка швидко йшла від льоху до хати, квапливо підвелася й вийшла через другі двері в сад. Дівчині хотілося нікого не бачити, залишитись хоч на якийсь час самій; на одну думку про розпити, нарікання і умовляння тітки вона здригнулась, наче доторкнулася до чогось огидного й бридкого. Дарина швидко пройшла сад і, відчинивши хвіртку, ступила в ліс; тут вона звернула на знайому улюблену стежину й пішла повільніше. Їй раптом пригадалося, як на цій самій стежині страшна циганка ворожила Найді... Дарині здалось, ніби вона й зараз чує той сухий і скрипучий голос... Дівчина здригнулась, але тривожні думки одразу ж стерли цей спогад...
Після розмови з батьком Дарині все уявлялося в похмурому світлі. Очевидно, він твердо вирішив віддати дочку за полковника, а що полковник теж, певна річ, не зверне уваги ні на її сльози, ні на її благання, ні на її відразу до нього, то батько, певно, схоче силоміць доскочити свого. У неї лишався тиждень строку; за цей тиждень треба було знайти вихід. Що ж робити? Як врятуватися від цього жахливого шлюбу? Втекти? Куди і як? Повідомити Найду? Але ж він покинув монастир, і хто скаже, де його шукати? Може, подався на Запорожжя, може, ховається в лісах, збираючи гайдамаків? А може, вже підняв десь повстання? Та якби вона навіть і знала, де він нині, то кого б послала до нього? Немає в неї такої вірної людини.
Одначе треба щось придумати! Не чекати ж того часу, коли її силоміць потягнуть до вінця! О господи, як це їм обом не спало на думку, що батько може віддати її заміж? Адже повстання триває не день і не тиждень. За цей час батько, побоюючись гайдамаків, може переїхати з нею десь на лівий берег, куди не долетить навіть звістка про коханого! Та вони тоді й не подумали про це... А тепер що діяти?
Дарина зупинилась на мить у затінку розлогої липи, з болісним напруженням перебираючи можливі відповіді на своє запитання, і, не знайшовши жодної задовільної, пішла далі. «Невже ж він, Найда, буде битися там один, щохвилини ризикуючи життям, а вона залишиться тут, чекаючи, коли нарешті її віддадуть заміж за полковника? Ні, ні! В неї не вистачить сили так жити. Мучитися повсякчас, не знаючи, де він, що з ним, щодня ждати звістки про його смерть у бою або страту? Ні, такої муки вона не витримає! Туди, до нього! Так, до нього! — ще раз рішуче мовила сама собі Дарина. — Батька покине, бо який же він батько, коли сьогодні вранці міг таке їй сказати? Авжеж, вона поїде до коханого, щоб поділити з ним усе — і небезпеку, і смерть, і славу!
Але як знайти його, як добитися до нього? Немає в неї ні охоронного листа, ні вірних супутників; одразу ж на кордоні її схоплять ляхи і, в кращому разі, відішлють назад, до батька. А якби їй і пощастило пробратися через польські форпости, скільки б небезпек чигало на неї у вирі повстання! Якщо вже Найда покинув монастир, то, значить, терпець увірвався,

читати