Завантажити

втоми. Кульгавий давно вже тривожно поглядав на панну і нарешті сказав їй із сердечною турботою:
— Відпочила б ти, ясновельможна панно, он на тій галявині, адже ж стомилася: легко сказати, третій день не злазиш з коня — це й нашому братові, що до всього звик, ломитиме кістки, а що вже говорити про таке тендітне створіння? Зблідла он — хоч би хвороба не причепилася...
— Ото ще, — усміхнулася дівчина, — не медяник я, не зламаюся... Може, трохи й стомилася, але верхи я не раз їздила...
— Що й казати, справдешня козачка... А все-таки в каруці було б твоїй милості...
— Насмішив! Ото добре було б їхати в каруці по цих крутих стежечках, переплетених корінням: Вона б застрягла поміж перших же дубів!..
— Не інакше! — весело підхопили їхні супутники. — Кульгавий на вигадки майстер!
— Воно й правда... — почухав провідник потилицю. — 3 каруцою... ге, ге... Але я гадав, що панні було б спокійніше...
— І не спокійніше, — відказала Дарина. — Передусім разом з каруцою мені треба було б узяти свою челядь і сказати тітці, куди я збираюся їхати, а це б стривожило її... Вона почала б умовляти мене, щоб я не їхала без батька в польське пекло, та й у каруці мене б одразу затримали... А верхи я поїхала начебто в Печери і можу пробути там хоч би й два тижні, і ніхто навіть не кинеться, що мене нема;
і мимо польських ватаг хащами проїхали щасливо. Тільки так ми й могли дістатися сюди...
— Так-то воно так, а от вельможна панна наче з хреста знята...
— Відпочину й минеться... Адже монастир у цій долині?
— Рукою подати — он і озеро видно, — показав провідник на світло-блакитну гладінь, що блискотіла внизу поміж дерев.
Після двох поворотів наші подорожні виїхали на галявину, і Дарина зупинила коня, вражена чудовою картиною. Перед її очима лежала широка улоговина, яка нагадувала собою велетенську овальну чашу з світлим дном; з її синявих вінець збігав донизу оксамитними хвилями ліс, обриваючись біля озера прямовисною стіною.
Плесо озера було нерухоме і, як найкраще дзеркало,.. відбивало все, що заглядало в нього: схований в зелені монастир, частину зубчастої стіни, череп'яні дахи, невеличкий місток і купу сивих, похилених верб; усе це, відбившись у чистих прозорих водах, виблискувало там такими самими, коли не свіжішими барвами, — навіть блакить, яку подекуди торкнув рожевий подих ранку, здавалась у відображенні ще яскравішою.
«Певно, в цьому тихому притулку, далеко від житейських бур і насильств, добре молитися, споглядаючи в прозорій високості підніжжя божого престолу, — розчулено подумала дівчина. — І невже лиходії обернуть цей мирний рай на криваве, страшне пекло? О ні! Ти, невидимий творець, не дозволиш блюзнірам осквернити найкраще творіння своїх рук!» — Думки Дарини полинули до Мотронин-ського монастиря, і вона мимоволі стала порівнювати враження від обох цих монастирів. Вони були зовсім різні: картина тутешньої природи заспокоювала людські пристрасті, й від того душа поринала в тихе забуття; а Мотронинський монастир, розташований на високій горі, здавалося, ширяв над неозорим простором і своїм виглядом збуджував енергію, окриляв душу на подвиг.
Години через три подорожні під'їхали до брами, але й тут їм довелося ще довгенько постояти, поки докладні розпити й відповідні докази не переконали черниць, що прибулі в монастир — їхні друзі, а не вороги і що гостя — справді донька київського генерального обозного... Та й після цього у внутрішній монастирський двір впустили тільки Дарину, а її супутникам запропонували скористатися гостинністю монастирського сторожа, який мешкав із сім'єю в хаті за брамою.
Дарину з щирою радістю і зворушливими молитовними побажаннями зустріла сама ясновелебна мати ігуменя й одразу ж запросила дорогу гостю до своєї келії. Відпочивши з дороги й підкріпившись келихом гарячого пива й смаженими в олії сухарями з чорного хліба, дівчина в інтимній бесіді з ігуменею почала розповідати їй про політичні взаємини сусідніх держав і про надію на збройне заступництво Росії, на яке, проте, можна розраховувати лише в тому разі, коли тутешній православний народ повстане на захист віри й своїх потоптаних прав та коли це повстання розростеться до грізних розмірів; тільки тоді, побачивши цілковите безсилля сусідньої країни, небезпечне для російських кордонів, імператриця пошле свої війська, щоб навести лад.
— Небагато втіхи привезла ти, люба панно, — сумно зітхнула ігуменя. — Рветься наша надія, мов павутиння, бо коли б нещасному руському людові й пощастило ріками крові вгамувати хиже насильство латинян і люту сваволю панів, то й тоді, виходить, до знесиленої шляхти прийде могутня допомога і встановить лад, сиріч втихомирить чернь, яка збунтувалася проти панів.
— О ні, не те, свята мати Серафиме, — палко відказала Дарина. — Намір цариці, наскільки мені вдалося те вивідати, — забрати цей давній руський край під свою державу; вона шукає тільки слушної нагоди для втручання, понеже без неї сусідні

читати