Завантажити

б через тебе передала перстень. У мене їх багато... продайте... я й вам допоможу... і мені треба грошей. Тільки мовчіть, щоб мама не призналася, що знає мене, що зі мною має гешефт.
— Ой, хіба ми не знаємо! Багато речей треба продавати потайки, з-під поли. Нехай панна буде спокійна.
— Ну то підійди сюди з вовною, а я передам.
Естерка збігала в халупу, вхопила там цілий оберемок вовни й, підійшовши до
Сари, спритно й непомітно взяла в неї перстень. У Сари промайнула думка, чи не на ферфал вона його віддала. Але дівчина засоромилася своєї підозри й безтурботно спитала в Естерки:
— А яке це містечко?
— Кам'янка.
— А річка як зветься?
— Дністро.
Сара задумалась. Таких назв вона не чула, а тому й вирішила, що потрапила просто на той світ. Далі розпитувати їй було важко, вона замовкла, а потім, почувши тітчин голос, поспішила піти в хату, щоб не зустрітися з нею.
Наступного дня Сара вийшла в звичайний час погуляти надвір і застала вже там Естерку. Дівчинка радо посміхалася до неї й кивала з-за вовни голівкою. Сара сіла на оцупку під парканом і ждала, поки Естерка підійде до неї.
— Мама вітає, — прошепотіла вона, дивлячись убік. — Ой леле! Яка вона рада! Спершу злякалася за перстень... «Дорогий, — каже, — боюсь...» А потім я впросила... багато дали за нього, осьо!.. — простягла вона з-під поли руку й висипала на коліна Сарі жменю срібних монет — талярів і злотих.
— Ой мамо! — вигукнула здивовано Сара й, затулившись полою, швиденько сховала гроші в кишеню. П'ять талярів вона віддала назад Естерці. У цей час почувся грізний хазяйчин голос.
— Ти! Байстря! — закричала вона.
— Що пані хоче? — обізвалася Естерка, відскочивши вбік, і боязко підійшла до хазяйки.
— Вус? Ти їси фарби разом із своєю матір'ю-злодійкою? Га?! — накинулась на неї Рухля.
— Боронь боже! Шановна пані! Хіба фарби можна їсти? Від них смерть! — Естерка поблідла й затремтіла, а в очах у неї забриніли сльози.
— Ось попробуй мідянку, проковтни хоч щіпку й матері дай!.. Жебраки, дармоїди, а чужого добра не бережете! Чуже добро вам за ніц?.. Так і звикли жебрами жити!.. Чи ж давно я дала вам різних фарб, вистачило б на два пуди вовни, а твоя мама — бодай її взяла яма! — пофарбувала мені не більше як пуд, і вже ферфал, уже, кажуть, знову приходила по фарби!.. Гевулт!
— Ой панюню! Ой вей мір! Ніхто з нас і крихітки не з'їв, — заплакала Естерка.
— Не з'їв! Дурепа! Звичайно, не з'їв, якщо не полопались... А хіба ті фарби продати не можна?
— Мама продає тільки старі жечі, — схлипнула Естерка.
— Ну, ну, знаю, — пом'якшала господиня, а може, помітивши в глибині двору Са-ру, вирішила зам'яти сварку. — А ти вже й справді?.. Як не наглядати за вами, то ви й бога забудете!.. Герш-ду! Я твоїй матері даю постійний заробіток, то вона мусить про це пам'ятати й берегти кожен мій шеляг... Скажеш, щоб вона завтра прийшла: дам фарб, а як треба, то й борошна, нехай торбу візьме!
Естерка підбігла до господині, поцілувала простягнуту руку й знову заходилася розвішувати вовну, а господиня пішла в хату, не обізвавшись до Сари й словом, ніби не бачила її.
Сара тільки й чекала, поки піде хазяйка: її пекла одна думка, що зненацька блиснула їй у голові.
— Слухай, Естерко, — звернулась вона до дівчинки. — Яка то фарба мідянка?
— Зелена, оно, як та шерсть, — відповіла Естерка, витираючи руками очі й усе ще тихенько схлипуючи.
— Ах, яка гарна, просто диво! Очей не відірвеш!.. А навіщо ж хазяйка радила їсти й тобі, й мамі? Хіба вона смачна?
— Навіщо? А щоб ми одразу здохли...
— Ой мамеле! Хіба хазяйка така зла?
— Недобра, ой вей, яка недобра! Бідну людину скривдити й вилаяти їй за ніц! Сара зітхнула й замовкла. Естерка порозвішувала всю вовну й, нишком попрощавшись із Сарою, хотіла була вже йти, але та затримала її.
— Слухай, Естерко, а яка ото фарба червона, що аж горить?
— Якісь темні корінчики...
Сара похнюпилась, замовкла. Естерка почала чухати одна об одну босі ноги.
— А коли знову? — підвела голову Сара.
— Днів через три... А хіба що?
— У мене до тебе є прохання, мій дукатику... — зам'ялася Сара.
— Яке? Все, все зроблю! — жваво мовила Естерка.
— Данке! Тільки ти й мамі своїй не кажи, — нікому ані мур-мур!!! Естерка кивнула головою.
— Бачиш, мені хочеться перефарбувати свої стрічки... в мене багато їх, я й тобі подарую... перефарбувати в такий червоний, шкарлатний колір і в такий, як ото, зелений... То ти дістань мені й червоної, і мідянки... хоч трошки... Не чіпай хазяйської, щоб не перепало тобі, а краще купи... Ось візьми таляр... можна?
— Ой мамо! Чому не можна? Можна! Я для панни — хоч зараз!
Сара вся спалахнула від хвилювання, а потім нараз поблідла. Але, глибоко разів зо два передихнувши, вона рішуче дала дівчинці таляр і притиснула її міцно-міцно до своїх грудей.
Минуло кілька днів, і тітка

читати