Завантажити

шукаю! — кинулась вона до жебрачки, скоса поглядаючи на Ривку, та коли погляд дівчинки впав на Сару, що лежала нерухомо, очі її заіскрилися сльозою, й вона, припавши до матері, зашепотіла: — Ой мамулю! Це вона її задушила, ця відьма? Ой як жаль! Тікаймо, а що буде нам! Битимуть!
— Моє золоте ябко, — обняла дівчинку мати. — Вона не зовсім гешторбен, вона тільки знепритомніла. Побіжи, Естерко, принеси нам з криниці води, там під каменем і коряк.
Дівчинка швиденько побігла вниз, а стара заходилася знову терти руки й ноги нещасній Сарі. А втім, до зомлілої, видно, поверталося життя. Обличчя з синьо-червоного ставало блідіше й блідіше, груди починали помітніше здійматися.
— От покарав мене бог, що допустив найнятися в Гершка, — скаржилась, ламаючи в розпачі руки, Ривка. — І надало ж мені, бодай я не діждалась маци, за мізерні копійки найнятися до такого гаспида! Пильнуй, каже, за дівкою, та й годі! Добре пильнуй! Не гойка ж я якась остання, щоб у мене серця зовсім не було!.. І зла я на неї, і жаль мені дівчини; тиха вона, сумирна, води не скаламутить, а її, мов ту вовчицю.... на ланцюг та в мішок або під перини. Коли б одразу, а то...
— Ой! Що ви, золота моя, — скрикнула жебрачка, сплеснувши руками. — За що ж таке їй катування? Хто вона буде господареві?
— Дочка рідна, ось хто! — не вгавала роздратована Ривка. — А за що він її мучить, достеменно й не знаю, силує заміж за нелюба, а від того, кого вона любить, далеко везе... тільки, видно, любить вона такого, що хазяїн мій убив би її зразу, та когось боїться. При мені кричав їй: «Задушив би тебе, як гадюку, коли б не був зв'язаний словом».
— Ой мамеле, тателе! Таке верзти на рідну доню!
— Кричати? Та він бив її батогом і віжками... душив... Як вона ще досі не здохла, я й сама не знаю, присягаюся торою! Як задумав мій хазяїн уночі тікати з Лисянки, то Сару зв'язав і вкинув у лантух, а на лантух поклав ще дві перини й погнав степом коней, бездоріжжям, щоб збити погоню... Коли ми од'їхали миль зо три, тільки тоді він скинув з Сари перини й витяг її на вітер... Така була біла, як сорочка, а на синіх губах темніла запечена кров... насилу ми одволали... Далі він побоявся класти перини на Сару й держав її тільки в лантусі із зв'язаними руками й ногами... А на четвертий день дозволив розв'язати їй руки й іноді сидіти... а ноги я розв'язала їй оце тільки зараз, — і Ривка на доказ своїх слів відкрила опухлі Сарині ноги.
Жебрачка вжахнулася й завела жалібним голосом:
— Ой вей, вей! Сиріточка, нікому заступитися... Ох, я, безпритульна, годуюся божою рукою, а щасливіша за неї, пишну... І хороша, і красуня, антик... А як долі немає, то й плач цілий вік... не дивно, що вона шукала собі смерті...
— Це уже вдруге, — пояснила Ривка. — Перший раз вона хотіла була кинутись під лотоки, втопитись, так її вдержали. Ой, і катував же він її, вей мір! Я боюсь йому й сказати тепер — замордує...
— Навіщо ж виказувати нещасну, — проговорила зворушеним голосом жебрачка, немов благаючи співчуття в Ривки. Та Ривка й не думала про співчуття, бо гнів Гершка повернувся б у першу чергу проти неї самої.
У цей час повернулася дівчинка з корячком свіжої води. Від кількох ковтків її Сара відразу опритомніла. Вона розплющила свої великі очі й обвела всіх безтямним поглядом. А потім, пригадавши все, нараз затремтіла й почала благати рятівників своїх, щоб зглянулись над нею й пустили б її з цього світу.
— Навіщо вам мої страждання? — ламала вона руки. — Навіщо? Ривко, пожалій мене! В тебе ж є теж дочка. Ой пустіть мене! Пустіть!
— Ой вей, мамеле! — несподівано й істерично заридала на ці благання Естерка. — Пустіть її, не мучте! Вона така добра... очі в неї... ой вей, не бийте панни, не бийте! Пустіть: мені так її жаль!
Це благання дитини, висловлене так щиро, прорвало нарешті гіркоту, що назбиралася в змученому Сариному серці, й вона, притиснувши дитину до своїх грудей, залилася сльозами.
— Не плач, панно, не плач, адамант мій! — втішала Сару жебрачка, цілуючи її холодні руки. — Велике в тебе горе, та око Єгови його бачить, а раз всемогутній береже тебе од гріха, то не на муку ж, а на радість... на його терезах наше життя, і ми не сміємо переступити його волі... Вже яке гірке моє життя, простягнутою рукою дитинку годую, а на бога батьків наших не повстану.
Ці прості, теплі слова чужої стражденної людини підбадьорили Сару, а сльози, крім того, полегшили біль, що стискав їй груди. Вона поцілувала жебрачку, ще раз притиснула до грудей її дочку, навіть обняла Ривку й, прошепотівши тихо: — Так, ще не пробила моя остання година, ще треба терпіти, — підвелася з зусиллям на ноги й сказала своїм супутницям: — Ведіть мене, не бійтеся!
Коли вони спустилися до підніжжя гори, то в глибокій улоговині лежав уже густий морок. Гершко з своєю бричкою стояв давно біля корчми коло в'їзду до містечка.
— Де це ти, стара відьмо, так довго тинялася? — накинувся був зразу Гершко на Ривку.

читати