Завантажити

— Брате Іоанне, владика кличе тебе негайно до себе.
— Зараз буду, — відповів Найда і взяв Дарину за обидві руки. Якусь хвилину
він дивився на неї сповненим кохання й захвату поглядом і потім промовив рочисто, стискуючи її руки в своїх руках. — Пам'ятай же, Дарино, що ти сказала мені.
— Буду пам'ятати й ждатиму.
XI
Лівий берег Дністра, зокрема між Могилевом і Ямполем, являє собою гірський кряж, який то відступає, то наближається до ріки. Ці вапнякові, з гранітними брилами гори спускаються до Дністра страшними кручами, прямовисними скелями, увінчаними подекуди природними бійницями, котрі народ прозвав «чортовими пальцями». Вузька долина, від підніжжя гір до ріки, що подекуди губиться зовсім, геть уся вкрита виноградниками, і її весела зелень контрастує з похмурими урвищами, що поорані, ніби зморшками, блідо-жовтими тріщинами. Біля містечка Кам'янки лівобережні гори досягають найбільшої височини й грізно насуваються на ріку своїми скелями та бескидами.
Догоряв жаркий, задушливий день. Темно-червоний диск сонця опускався й тонув у рожевій імлі, що оповила безмежну широчінь, яка ховалася ще за крутим підйомом кам'яної дороги. По дорозі, гуркочучи й підскакуючи на камінні, тяглася довга бричка, без буди, з накиданими в задку бебехами'. Серед тих бебехів стирчали, немов загрузли в них, дві людські постаті: голова чоловіка була прикрашена знизу рудою бородою, збитою в брудні ковтуни, а зверху прикрита оксамитною, посірілою від пилу ярмулкою, з-під якої теліпалися мокрі, розкручені, мов мачула, пейси. Голова жінки була запнута й закутана хусткою. Бричку тягли добрі коні, але далека дорога виснажила їх зовсім. Пара була припряжена до дишля самими шлеями й ледве йшла ступою, спотикаючись і зупиняючись досить часто. Візник не звертав на коней ніякої уваги й, уткнувшись головою в подушку, дрімав. Та коли коні дійшли до сторчуватого каменя, за яким одразу обривалася дорога й розверза-лося страшне провалля, вони не тільки зупинилися, але навіть позадкували і цим рухом так трусонули бричку, що від поштовху у візника впала з рудої голови ярмул-ка і весь він стрепенувся від переляку.
— Ой, гевулт! — злякано крикнув єврей і зашарпав віжками. Коні, круто повернувши назад, почали дертися на кам'яну кручу, ковзатись і битися; бричка перехилилася.
— Ферфал! — закричала стара єврейка, скидаючи з голови хустку й намагаючись зіскочити з брички.
Від цього крику схопилася в бричці й третя людина, що лежала в довгому передку. Це була молода й надзвичайно гарна дівчина, але на її худому, блідому личку з великими чорними очима лежав відбиток нелюдських страждань, немов смертельна недуга доїдала ледве розквітлий організм. Молода єврейка злякано озирнулась і почала теж кричати.
— Тпру! Тпру! Прокляті! Щоб ви здохли! — заспокоював візник переполоханих коней, насилу вискочивши з брички. — А ви, мешігене, мовчіть! — повернувся він до жінок. — Тільки коней лякаєте! Ну, Сара — дитина ще, їй і бог простить, а тобі, Ривко, старій дурепі, соромно.
— Oй пане Гершку, випустіть із брички, на бога! — волала Ривка, не звертаючи уваги на слова господаря.
Так, це були наші давні знайомі, які зникли безслідно з Малої Лисянки. Але Гершко не міг одійти від коней; він тільки лаявся, держав їх за вуздечку й намагався повернути на дорогу. Жінки безпорадно борсались у бричці й злякано верещали. Нарешті Ривці пощастило вискочити, але Сара не могла цього зробити, бо в неї були зв'язані ноги.
— Ой вей! На бога! Рятуйте! У мене зв'язані ноги... Я не можу! — благала Сара, охоплена страхом, бо бричка щомиті могла перекинутися.
— Візьми ось ножа! — крикнув Гершко.
Ривка підскочила до брички, мерщій поперерізувала вірьовки, що повпивалися в біле тіло темно-червоними рубцями, й допомогла Сарі вилізти з брички. Дівчина була така квола, що стояти не могла і зараз же сіла на кам'яному виступі.
Довго прововтузився Гершко з кіньми, поки заспокоїв їх, вивів на шлях і перепряг, бо бричка майже була перекинулася.
— Заждіть мене тут, я огляну спуск, — сказав нарешті він, додавши пошепки Ривці: — Ти гляди, стара, за Сарою, — з ока не спускай!
Та за Сарою нічого було наглядати; вона, мов тінь, безсило сиділа на камені, і хіба що вітер міг підхопити її і понести в золотисту млу...
Довго не повертався Гершко; він блукав десь поблизу, бо чути було лайку то ліворуч, то праворуч. Та ось нарешті почувся його голос по той бік навислої скелі. Йому відгукнувся жіночий.
— Другого спуску пуриц' не знайде; наші коні до нього звикли й самі спускаються, іх бін аїд, — казала, виходячи з-за скелі й розмахуючи руками, не дуже стара, досить приємна єврейка, одягнута в лахміття. — А ви загальмуйте колесо й зведіть свої коні за вуздечку.
— Що ж, нічого не зробиш, доведеться скакати з цієї кручі, — бурчав Гершко, чухаючи потилицю.
— Я можу провести жінок... я знаю слічну стежку, — запропонувала жебрачка свої послуги.
— Хоч їм допоможи, добра

читати