Завантажити

статечних людей, щоб умовити й утримати маловірних.
— Я поїду, таточку, — промовила Дарина, звертаючись до батька. — Ви обіцяли відпустити мене.
— Обіцяв, але вирішив, що тобі краще буде виїхати туди з Києва; твоє слово мало їм допоможе, а я попрошу в Києві у пана губернатора точне підтвердження королівської відповіді цариці, та й з тобою пошлю козаків з десяток-другий, а для охорони твоєї ще візьму в пана губернатора листи до знатних польських осіб.
— О, сіє не пошкодить, не зважаючи ні на що, — погодився Мельхіседек. — А я тим часом пошлю їм сьогодні автентичний список королівського декрету, одвезе його наш чернець Найда. Краще за нього ніхто не зуміє переконати малодушних. Він став тепер моїм першим помічником.
Дарина зашарілась.
«Найду пошлють сьогодні з монастиря, вони виїдуть до Києва, і, отже, вона вже не побачиться з ним... можливо, ніколи... Ні! Треба побачитись, треба поговорити».
І нараз у неї мимохіть загорілося бажання побачити Найду, повідати йому про все й попрощатися, хоч би й навіки...
«А що, коли та, котра розбила його серце нездійсненною мрією, як казав він, чи як їй здавалося, що він казав, виявиться несподівано...»
Дарина тихо скрикнула.
— Що з тобою, дитя моє? — сполошився обозний.
— Щось ужалило... Мабуть, оса... — зніяковіло відповіла Дарина, хутко обернувшись до вікна, і потім, опанувавши своє хвилювання, додала, звертаючись до батька: — Я згодна, шановний батечку, виконати вашу волю, але дозвольте мені в такому разі написати хоч листа до превелебної матері ігумені й повідомити її про мій скорий приїзд.
— Добре, доню! — погодився обозний.
— То я піду в свою келію і приготую листа, а ви, превелебний панотче, звеліть, коли ваша ласка, зайти до мене тому ченцеві, я передам через нього листа.
При останньому слові Дарина знову почервоніла, але уклін сховав її збентеження.
— Усе виконаємо, ясна панно, піклувальнице наша, виконаємо все. Ох, господь благословив тебе, пане обозний, дочкою й призначив, мабуть, їй високу долю, — додав з ласкавою усмішкою ігумен, благословляючи Дарину, яка схилилася перед ним.
— Авжеж, — відповів самовдоволено обозний, проводячи рукою по гаптованих золотом грудях жупана. — Правда, дякую повсякчасно Всевишньому: не соромно назвати своєю, і розумом, і красою видалася серед усіх, задивляються на неї й сіятельні російські особи, і доля їй, справді, судилася висока! — пан обозний багатозначно всміхнувся й поправив свій короткий вус.
Останніх батькових слів Дарина вже не чула; поквапною ходою вийшла вона з трапезної й подалася до призначеної їй келії.
Ввійшовши в келію, Дарина причинила двері, поклала на столі аркуш паперу, гусяче перо, поставила важкий каламар і присіла до столу.
Минуло хвилин десять, але дівчина й не доторкнулася до пера.
«Що скаже вона ще Найді? Навіщо покликала його сюди? Для чого?» — роїлися в її голові бентежні думки, а в серці разом з тим росла страшна тривога; і жах, і надія, і передчуття чогось невідомого, що одним помахом ламає життя, охопили її тремтячі груди.
Та ось коло дверей келії почулися кроки, і знайомий голос промовив:
— Во ім'я отця, і сина, і святого духа!
— Амінь! — відповіла нетвердим голосом Дарина. — Ввійди!
Двері відчинилися, в келію зайшов Найда; ступивши кілька кроків, він низько, по-чернечому, вклонився дівчині й зупинився.
Незважаючи на вдаваний спокій, видно було, що послушник теж дуже схвильований.
Дарина підвелась, хотіла щось сказати, але, глянувши на Найду, збентежилась і змовкла.
Запала ніякова мовчанка.
— Ясновельможна панно, — промовив Найда, — отець ігумен посилає мене сьогодні в Лебединський монастир: ти хотіла дати й від себе деякі ординанси.
— Так... хотіла, ось поки що лист! — заговорила, збиваючись, Дарина, опустивши очі на чистий аркуш паперу. — А потім з Києва сама приїду... привезу їм автентичні декрети... — і нараз, урвавши свою мову, вона промовила схвильованим тоном, звівши на Найду очі: — Скажи мені... ось уже третій день, як я живу у вашому монастирі... Чому ти ні разу не підійшов до мене?
Це одверте запитання дівчини збентежило Найду.
— Справи... клопіт... — відповів він ухильно. — Весь час прибувають богомольці.
— Справи, клопіт! — з гіркотою мовила Дарина. — Справи твої лишаться з тобою, а я поїду, і хто знає, чи побачимося ще коли! Я ж і так ледве умовила батька приїхати сюди.
— То це ти умовила його? — жваво спитав Найда.
— Я... Незважаючи на мир, він побоювався їхати сюди, Дарина замовкла. Найда мовчав теж...
— Ти перейшов сюди одразу ж після того, як бачився з владикою в нас на хуторі? — заговорила знову Дарина.
— Так... А ти звідки довідалась про це?
— Питала в Печерах. Ну, як тобі живеться тут?
— Допомагаю в міру сил своїх отцеві ігумену... Їжджу по селах, монастирях, підбадьорюю слабких, умовляю тих, що відпали...
— І довго ти

читати