Завантажити

як ченці строгі посірілі за ніч царинки і сиві
шпилі, що розпливались в тумані Холодна мрич підіймалась з долини
та простягала білі мохнаті лаби до чорних смерек, а під блідим ще
небом оповідав свій сон Черемош.
Палагна ступала по мокрих травах і злегка тремтіла в ранішнім
холодку. Вона була певна, що ніхто її не побачить, а якби й побачив,
то що? Звісно, шкода було б, якби пропало її ворожіння. Іншої думки
в неї не було. На благовіщення ще вона закопала у муравлисько сіль,
булку й намисто і нині треба було все те дістати. Помалу звикла до
зимна. Її туге тіло, що не знало ще материнства, свобідно і гордо
пливло в молодих травах царинки, таке рожеве і свіже, як позолочена
хмара, переповнена теплим весняним дощем. Нарешті спинилась під
буком. Але перше ніж розкопать муравлисько, вона підняла угору
руки і потяглася смачно всім тілом, хруснувши кісточками. І враз по- чула, що тратить силу. Щось їй недобре. Опустила безвладно руки,
глянула перед себе і раптом впірнула в чорну вогнисту безодню, що
не пускала її від себе.
Юра-мольфар стояв по той бік вориння і дивився на неї.
Вона хотіла крикнуть на нього - і не могла. Хотіла закрити груди
руками - й не мала сили їх зняти. Намагалась втекти - і вросла в
землю. Стояла безсила, сливе зомліла, і уперто дивилась у дві чорні
жаринки, що випивали з неї всю силу.
Врешті у ній ворухнулася злість. Пропало ціле ворожіння! Палагна
зробила над собою зусилля, щоб підняти ту злість, і сердито
обізвалась до нього:
- Чого вилупив баньки? Не видів? Не спускаючи з неї очей, якими
скував її всю, Юра блимнув зубами:
- Такої, як ви, Палагно, бігме, не видів.
Й закинув ногу через вориння.
Вона бачила добре, як плили до неї ті дві жаринки, що спопелили
їй волю, а все ж стояла, нездатна поворухнутись, чи то в солодкім, чи
то в жахливім чеканні.
Він був вже близько. Бачила мережані шви кептара... блискучі
зуби в отворі рота... напівпідняту руку... Тепло його тіла зблизька
війнуло на неї, а вона все ще стояла.
І аж коли залізні пальці стиснули їй руку та потягли до себе, вона з
криком шарпонулась і побігла до хати.
Мольфар стояв, роздуваючи ніздрі, і дивився услід, як біле
Палагнине тіло вигиналось на травах, мов габи в Черемоші.
Потому, коли Палагна вже щезла, він переліз знову вориння і знов
почав розсівать по царинці попіл од учорашньої ватри, аби корови та
вівці, що будуть тут пастись, пишно плодились, щоб кожна ягничка
чинила по двоє...
Палагна прибігла додому лиха. Добре, що хоч Іван нічого не
бачив. Ну і сусідонько файний, смага б ті втяла! Не мав коли
приступитись до неї!.. Ігій на тебе!.. А що ворожіння пропало - то вже
пропало... Вагалась, чи казати про Юру Іванові, чи дати спокій. Ще
бійка готова вийти з того та сварка, а з мольфаром лиш зачепись... От
було дати в лице та й вже... Але Палата знала, що не годна зняти на
нього руку. Навіть при одній думці про се почувала млость у всім тілі,
в руках і в ногах, якусь солодку знемогу. Чула немов павутиння на
всьому тілі од гарячого погляду чорних очей, од блиску зубів в
пожадливо одкритому роті. І що б вона не робила в той день,
мольфарів погляд її в'язав.
Вже зо два тижні минуло від того часу, а Палагна Іванові не казала
про стрічу з Юром. Вона лиш придивлялась до чоловіка. Щось було
важке у ньому, якась жура його гризла та ослабляла тіло, щось старе,
водянисте світилось в його стомлених очах. Помітно худ, ставав
байдужий. Ні, Юра кращий. Коли б захотіла мати любаса, узяла б
Юру. Але Палагна була фудульна, її силком не візьмеш. До того була
сердита на мольфара.
Раз вони стрілись біля ріки. Палагні на мить здалося, цю вона гола,
що тонке павутиння опутало все тіло її. Вона наче крізь сон почула:
- Як спали, Палагночко, душко?
На язиці в неї вертілась відповідь: «Гаразд, як ви?» Але вона
здержалась, закопилила губу, гордо підняла голову і минула його,
немов не бачила навіть.
- Як дужі? - почула ззаду удруге. Але не обернулась.
«Ну, тепер начувайся біди!» - подумала зі страхом.
І справді, ледве вернулась додому, Іван стрів її звісткою, цю
здохла ягничка. Але, на диво, їй анітрошки не жалко було ягнички.
Навіть злість брала, що Іван так побивається дуже за нею.
Юра більше не переходив Палагні дороги. Однак її думка все
частіше зверталась до нього. Цікаво й охоче прислухалась Палагна
оповіданням про його силу і дивувалась, скільки він може, той палкий
Юра, що не видів кращої од Палагни! Він був могутній, потужний, все
знав. Од його слова гинула зразу худоба, сохла й чорніла, як дим,
людина, він міг наслати смерть і життя, розігнать хмару і сперти град,
вогнем чорного ока спопелить ворогів і запалити в жіночому серці
кохання. Він був земним богом, той Юра, що хтів Палагни, що
простягав до неї руки, в яких тримає світові сили.
Її серце часами в'яло для корів і чоловіка, вони там

читати