Завантажити

вертають назад,
скалять до Івана зуби та махають хвостами.
Але зробилось іще сумніше. Схотілось сонця, веселого шуму ріки,
теплого хатнього духу, розмови. Жаль вхопив серце, солодка туга.
Згадки почали його заливати та хвилюватись перед очима. І раптом
почув він тихе: «Іва-а!» Хтось його кликав. О! Знову: «Іва-а!..»
Марічка? Де вона взялась? Прийшла на полонину? Вночі?
Заблудилась і кличе? Чи, може, йому причулось? Ні, вона тут. Серце
калата в Іванових грудях, але він вагається ще. Куди іти? І знову,
утретє, долітає до нього звідкись: «Іва-а!..» Марічка... вона...
напевно... Він біжить навпростець, без стежки, туди, звідки чув голос,
але стрічає лиш прірву, кудою не можна ні збігти, ані дістатись на
полонину. Стоїть й заглядає у чорну безодню. Тоді йому робиться
ясно: се його кличе лісна. І, хрестячи груди та озираючись лячно, він
повертає до стаї.
Пора варити кулешу. В киплячий казан він сипле муку, крає її
навхрест, і скоро запашна пара мішається з запахом диму. Ватаг
потягається вже... почина дніти. Але хто його кликав? А може, то була
таки Марічка?
Його тягне подивитися ще, коли стало видніше. Йде в полонину.
Холодні роси сідають йому на постоли, небо зачервонілось, і зблідли
зорі. Іван виходить на верх - і раптом холоне. Де він? Що з ним? Куди
ділися гори? Води обляли кругом полонину, потопили верхи, і
полонина пливе самотою в безкрайому морі. Од Чорногори подихнув
вітер, повні води хвилюються стиха, чутно, як невидиме ще сонце
росте в глибині, а ось виткнувся з моря весь сивий верх, з якого стікає
вода. Сильніше подиха холод, зростають вали на морі, і верхи, один за
другим, пробиваються з білої піни. Світ наче наново родився. Води
постікали з верхів і ходять вже під ногами, сонце простелило на небі
свою корону і ось-ось покаже лице, а з стаї несеться сумний голос
трембіти і будить зі сну полонину.
* * *
Так літував Іван у полонині, аж поки вона не спустіла. Стекла
Маржинка назад в долини, розібрана хазяями, одтрембітали своє
трембіти, лежать здоптані трави, а вітер осінній заводить над ними, як
над мерцем. Лишились тільки ватаг зі спузарем. Вони мусять чекати,
аж згасне вогонь, той вогонь полонинський, що сам народився, неначе
бог, сам має й заснути. А коли і їх вже не стало, на засмучену
полонину приволіклась мара та й нипа по стаї й по загородах, чи не
лишилось чого для неї.
* * *
Надаремне Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки
живою. За день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода.
Несподівано заскочила повінь, люті габи збили Марічку з ніг, кинули
потім на гоц і понесли поміж скелі в долину. Марічку несла ріка, а
люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання і не могли
врятувати.
Іван не вірив. Се, певно, штуки Гутенюків. Дізнались про їхнє
кохання й сховали Марічку.
А коли зо всіх боків чув лиш те саме, рішив шукати тіла. Мусило ж
прибитись десь до кашіци, десь люди мали його спіймати. Пішов
вздовж річки, повний пекучого гніву і злоби до її вічного шуму, до
киплячої люті.
В одному селі знайшов-таки тіло. Його вже витягли на зарінок, але
він не пізнав в ньому Марічки. Се не Марічка була, а якийсь мокрий
лантух, синя кривава маса, стерта річним камінням, як у млині...
Великий жаль вхопив Івана за серце. Зразу його тягло скочити з
скелі у крутіж: «На, жери і мене!» Але потому щемлячий тусок погнав
його в гори, далі од річки. Затуляв вуха, щоб не чути зрадливого
шуму, що прийняв в себе останнє дихання його Марічки. Блукав по
лісі, поміж камінням, в заломах, як ведмідь, що зализує рани, і навіть
голод не міг прогнати його в село. Знаходив ожини, гогози, пив воду з
потоків і тим живився. Потому щез. Люди гадали, що він загинув з
великого жалю, а дівчата склали співанки про їхнє кохання та смерть,
які розі йшлися по горах. Шість літ не було чутки про нього, на сьо
мий раптом з'явився. Худий, зчорнілий, багато старший од своїх літ,
але спокійний. Оповідав, що пастушив на угорському боці. Ще з рік
так походив, а відтак оженився. Треба ж було гздувати.
Коли замовкли стріли пістолів і одспівали весілля, а жінка
пригнала до загороди вівці й корови, Іван був задоволений на віть.
Його Палагна була з багацького роду, фудульна, здорова дівка, з
грубим носом й воластою шиєю. Правда, вона любила пишне лудіння,
і немало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі згарди, але то
байка! Поглядаючи на овечки, що блеяли в загородах, на свій писаний
ботей (стадо), на корови, що дзвонили та рули по випасах в лісі,- він
не журився.
Тепер він мав коло чого ходити. Не був жадний багатства -не на те
гуцул жиє на світі,-саме плекання Маржинки сповняло радістю серце.
Як дитина для мами-такою була для нього худібка. Весь час, всі думки
займала турбота про сіно, про вигоди Маржинці, щоб не заслабла, щоб
хто не зурочив, щоб вівці щасливо котились, а

читати