Завантажити

знаєш...
З чорного неба капали зорі, й пливла по ньому білим шумом
небесна ріка. В долинах дрімали гори.
- Відай, ростуть,- кидав наче до себе Іван.
- Хто?
- Гори.
- Перше росли, тепер перестали...
Микола мовкне, але потім додає стиха:
- 3 первовіку не було гір, лише вода... Така вода, гейби море без
берегів. Та й бог ходив водою. Але раз він уздрів, що на воді
крутиться шум. «Хто ти є?» - запитав. А воно каже: «Не знаю. Живий
сме, а ходити не можу». А то був арідник. Бог про него не знав, бо він
був, як бог, з первовіку. Дав бог йому руки та й ноги, і ходять вже
разом оба побратими. От виучилось їм все по воді ходити, схотів бог
землю зробити, а як дістати з дна моря глини - не знає, бо бог все знав
на світі, лише нічого не вмів зробити. А арідник мав силу до всього -
та й каже: «Я бих туди пронир».- «Пронри». От він пірнув на дно,
згріб в жменю глини, а решту сховав до рота для себе. Узяв бог глину,
розсіяв. «Більше нема?» - «Нема». Поблагословив бог ту землю, та й
почала вона рости. А та, що в роті у сотони, росте й собі. Росте та й
росте, вже й рота розперла, не можна йому дихати вже, очі на лоба
лізуть. «Плюй!» - радить бог. Зачав він плювати, та й де лиш плюне,
там виростають гори, одна вища за другу, до самого неба доходять.
Вони б і небо пробили, коли б бог не закляв. Відтоді перестали гори
рости...
Дивно Іванові, що такі красні гори, такі веселі, а сотворив їх злий.
- Кажи, браччіку, далі,- просить Іван, а Микола знов починає:
- Арідник був здатний до всього, що надумав - зробив. А бог, як
що хотів мати, мусив вимудровувати в нього або украсти. Поробив
арідник вівці, зробив си скрипку і грає, а вівці пасуться. Побачив бог
та й вкрав тото в него, і вже обоє пастушат. Що є на світі - мудрощі,
штудерація всяка,- то все від нього, від сотони. Де що лиш є - віз, кінь,
музика, млин або хата,- все вигадав він... А бог лиш крав та давав
людям. Таке-то...
Раз арідник змерз та й, щоб загрітись, вигадав ватру. Прийшов бог
до ватри і дивиться на вогонь. А той вже знає, чого він. «Все ти, каже,
у мене покрав, а сього не дам». Але дивиться арідник, а бог кладе вже
ватру. Так йому стало досадно, що він озьмив та й плюнув у божу
ватру. А з тої слини і знявся над вогнем дим. Перше ватра була без
диму, чиста, а відтоді курить...
Довго Микола оповідає, а коли ненароком згадає чорта, Іван
хрестить груди під кептарем. Микола ж тоді плює, аби нечистий не
мав над ним сили...
* * *
Занедужав Микола - і Іван замість нього пильнує ватри. Проти
вогню, на лаві, спить ватаг, а там, в кутку, де неспокійно хвилюють
тіні од бербениць, постогнує хорий. В чорнім котлі кипить вода, дим
збивається вгорі, під дах, і вилітає крізь гонти. Часом нечистий дихне
у діру, і тоді дим з силою буха та гризе очі, але то добре, бо не можна
заснути. А сон налягає. Щоб одігнати його, Іван встромлює очі в
живий вогонь. Він мусить сокотити вогонь, сю полонинську душу, бо
хто знає, що б сталось, якби не вберіг! Весела грань сміється до Івана
з-під важкого накладу і раптом чезне. Перед очима пливуть вже зелені
плями, розпливаються у царинки, у смерековий ліс. По царинці
ступають білі ноги Марічки. Вона кида в поліг граблі і простягає до
нього руки. І у ту мить, коли Іван ось-ось має почути м'яке тіло
Марічки на своїх грудях, з лісу виходить з риком ведмідь, а білі вівці
мечуться вбік і одділяють його од Марічки. «Ху, пек ті та цур!.. Невже
заснув?» Жар з ватри кліпає оком, ватаг хропе, а під чорним
покривалом рухливих тіней стогне Микола.
Чи не пора варити кулешу на сніданок для вівчарів?
Іван виходить з стаї.
Тиша і холод обіймають його. Десь в загородах диха худібка,
збились вовною вівці, слабо блищать біля застайок ватри. Вівчарки
обступили Івана, витягують залежане тіло, гребуться і труться до ніг.
Чорні гори залляли долини, як велетенська отара. Вони вікують у
такій тиші, що чують навіть дихання худоби. А над ними розстелилося
небо, ся полонина небесна, де випасаються зорі, як білі овечки. Чи ще
щось є в світі, опріч сих двох полонин? Одна послалась долом, друга
горою, а між ними, як дрібна цятка, чорніє пастух.
А може, нема нічого. Може, ніч затопила вже гори, може,
зсунулись гори, роздушили усе живуще і лиш одно Іванове серце
глухо калата під кептарем у безконечних мертвих просторах? Самота,
як біль зубів, почина ссать йому серце. Щось велике, вороже душить
його, ся затверділа тиша, байдужний спокій, сей сон небуття.
Нетерплячка стука йому до голови, за горло хапає неспокій - і,
стрепенувшись раптом, він з криком, улюлюканням й зойком кида
собою у полонину, щоб серед гвалту вівчарок дико ревучим клубком
зламати тишу, розбити ніч на скалки, як камінь шибку. Ов-ов-во!..-
одзиваються збуджені гори... Га-га-га...- повторяють в тривозі далекі
верхи, і знову зімкнулась розбита тиша. Вівчарки

читати