Завантажити

корови уположались.
Скрізь, од усього була небезпека, і треба було добре глядіти маржину
од гадини, звіра і од відьом, які всякими способами потягали манну з
коров та потинали худібку. Треба було багато знати, підкурювать,
ворожити, збирати помічне зілля і замовляти. Палагна йому помагала
неї була добра газдиня, і свої вічні турботи він ділив з нею.
- Ну і сусіди дав нам пан-біг! - жалілась вона чоловікові. - Війшла
даві в притулу Хима, глянула на ягнєта та як сплесне в долоні: «їй! Які
вони файні!» На, маєш, гадаю собі. Не встигла та за поріг, а двоє ягнєт
закрутилось на місці - та й вже по них... Ігій на тебе, відьмо!..
- А я йду сночі,- оповідав Іван,- повз її хату та й дивлюся -
кочеється шос кругле, гейби капшук. Та й світиться так, наче зірниця.
Став я й дивлюся, а воно по царинці, через вориннє та й просто в
Химині двері... Абих так здоров був!.. Якби був догадався та зняв свої
гачі, може б, ними відьму імив, а так пропало...
З другого боку, на найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього
люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той
градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й
земні, смерть і життя, здоров'я маржини й людини, його боялись, але
потребували усі.
Траплялось, що і Іван звертався до нього, але за кожним разом,
стрічаючи погляд пекучих очей мольфара, спльовував непомітно:
«Сіль тобі в оці!..»
Проте найгірше докучала їм Хима. Стара улеслива баба, завжди
така привітна, вона вечорами перекидалась в білого пса та нипала по
загородах сусідських. Не раз Іван метав сокирою в неї, жбурляв
вилами та проганяв.
Ряба корова на очах худла і все менше давала подою. Палагна
знала, чия то справа. Вона підглядала, говорила примівки, по кілька
разів на вечір бігала до коров, вставала навіть вночі. Раз наробила
такого крику, що Іван біг в загороду як навіжений і мусив одганяти од
порога велику жабу, що намагалась перелізти у хлів. Але жаба раптом
десь щезла, а з-за вориння скрипів вже голосок Химин:
- Добрий вам вечір, сусідоньці красні... хе-хе...
Безвстидна!
Чого вона тільки не виробляла, ота родима відьма! Перекидалась у
полотно, що біліло смерком попід лісом, повзла вужем або котилась
горбами прозорим клубком. Спивала, нарешті, місяць, щоб було
темно, як йде до чужої худоби. Не один присягався, що бачив, як вона
терницю доїть: заб'є у неї чотири кілки, неначе дійки,- і надоїть повну
дійницю.
Скільки клопоту було в Івана! Він не мав навіть коли спам'ятатись.
Газдівство потребувало вічної праці, життя маржини так тісно
в'язалось з його власним життям, що витісняло всякі інші думки. Але
часами, несподівано зовсім, коли він зводив очі на зелені царинки, де
спочивало в копицях сіно, або на глибокий задуманий ліс, звідти
злітав до нього давно забутий голос:

Ізгадай мні, мін миленький, Два рази на днину, А я тебе із гадаю Сім раз на годину...

Тоді він кидав роботу і десь пропадав.
Фудульна Палагна, що звикла шість день на тиждень робити і
тільки в свято одпочивала, пишаючись красним лудінням, сердито
дорікала за його примхи. Але він гнівавсь:
- Заткнися. Пазь лиш своє і дай мені спокій...
Він сам сердивсь на себе: «Нащо воно?» - і винувато йшов до
худоби.
Приносив їй хліба чи грудку солі. З довірливим риком тяглася до
нього його біланя або голубаня, висувала теплий червоний язик і
разом з сіллю лизала руки. Вогкі блискучі очі приязно дивились на
нього, а теплий дух молочного вим'я та свіжого гною знову вертали
втрачений спокій і рівновагу.
В кошарі його обливало ціле море овець, таких маленьких,
круглих. Вони знали господаря свого, сі барани і ягниці, і з радісним
беканням терлись до його ніг. Він запускав пальці в пухнату вовну або
з батьківським почуттям брав на руки ягня - і дух полонини віяв тоді
над ним та кликав у гори. Ставало спокійно і тепло на серці.
У сьому була Іванова радість.
Чи він кохав Палагну? Така думка ніколи не займала його голови.
Він газда, вона газдиня, і хоч дітей у них не було, зате була худібка -
чого ж ще більше? На добрім хазяйстві Палагна набралась тіла, стала
повна й червона, курила люльку, як Іванова мати, носила пишні
шовкові хустки, а на воластій шиї блищало у неї стільки намиста, що
челядь з заздрощів аж розсідалась. Вони їздили разом до міста або на
храм. Палагна сама сідлала свого коня і закладала червоний постіл в
стремено так гордо, наче всі гори належали тільки до неї. На храмах
були люди та далекі роди, пінилось пиво, лилась горілка, злітались
усякі новини з далеких гір, Іван обіймав молодиці, Палагну цілували
чужі чоловіки - ото диво яке! - і вдоволені, що набулись так файно,
вони вертались знову до щоденних турбот.
До них теж приїздили чесні газди в гостину.
- Слава Ісусу. Як жінка, Маржинка, ци дужі?
- Гаразд, як ви?..
Засідали за мережаний стіл, тяжкі в своїм овечім

читати