Завантажити

брела колись Марічка. Тут її взяла вода. Тоді вже згадки самі
почали зринати одна по одній, наливати порожні груди. Він знов
бачив Марічку, її миле обличчя, її просту і щиру ласкавість, чув її
голос, її співанки... «Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, а я
тебе ізгадаю сім раз на годину...» І от тепер нічого того нема. Нема й
не вернеться вже, як не може ніколи вернутись на ріці піна, що
спливла за водою. Колись Марічка, а тепер він... Вже його зірка ледве
тримається в небі, готова скотитись. Бо що наше життя? Як блиск на
небі, як черешневий цвіт... нетривке й дочасне...
Сонце сховалось за гори, в тихих вечірніх тінях закурились
гуцульські хати. Синій дим вився крізь шпари дахівок, густо окутував
хати, що розцвітались на зелені гір, як великі блакитні квітки.
Тусок обіймав серце Івана, душа банувала за чимсь кращим, хоч
невідомим, тяглася в інші, кращі світи, де можна б спочити.
А коли надійшла ніч і чорні гори блимнули світлом самотніх
осель, як потвори злим оком, Іван почув, що сили ворожі сильніші за
нього, що він вже поліг у боротьбі.
Іван прокинувсь.
- Вставай,- будила його Марічка.- Вставай, і ходім.
Він глянув на неї і анітрошки не здивувався. Добре, що Марічка
нарешті прийшла.
Підвівся і вийшов з нею.
Вони мовчки здіймалися вгору, і, хоч була вже ніч, Іван виразно
бачив при світлі зірок її обличчя. Перелізли вориння, що одділяло
царинку од лісу, і вступили у густу заросль смерічок.
- Чогось так змарнів? Ци ти недужий? - обізвалась Марічка.
- За тобов, душко Марічко... за тобов банував...- Не питав, куди
йдуть. Йому було так добре з нею.
- Чи пам'ятаєш, серце Іванку, як ми сходились тут, у сему лісі: ти
мені йграв, а я закладала свої руки тобі на шию та й цілувала кучерики
любі?
- Ой пам'ятаю, Марічко, й повік не забуду...
Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з
тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся
пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву дірку ззаду у неї,
де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває. На вузьких стежках
він туливсь до Марічки, аби йти рядом, аби не лишитися ззаду, і чув
тепло її тіла.
- Давно я мала тебе спитати: за що ти вдарив мене в лице? Тоді,
пам'ятаєш, як билась стариня наша, а я тремтіла під возом, бачачи
кров...
- Ти побігла потому, я кинув твої уплітки в воду, а ти дала мені
цукерок...
- Я тебе покохала одразу...
Вони все заглублялися в ліс. Чорні смереки добродушно
простягали над ними свої мохнаті лаби, наче благословляли, скрізь
панувала строга, в собі замкнута тиша, і тільки в долинах розбивалась
шумом піниста сваволя потоків. І
- Раз я хотіла тебе налякати й сховалась. Запорпалась в мох,
зарилась у папороть і лежала тихенько. Ти кликав, шукав, мало не
плакав. А я лежала й дусила у собі сміх. А коли врешті знайшов, шо ти
зробив зо мною?..
- Ха-ха!
- Ігійі Безвстиднику єден...
Мило надула губи і так лукаво поглядала на нього.
- Ха-ха! - сміявся Іван.
- Ха-ха! - сміялися обоє, притулившись до себе.
Вона нагадала йому всі їхні дитячі забави, холодні купелі у
потоках, жарти і співанки, страхи і втіхи, гарячі обійми і муку
розлуки. Всі ті милі дрібнички, які гріли їм серце.
- Чому так довго не вертав з полонини, Іванку? Шо там робив-есь?
Івана кортіло їй розказати, як його кликала у полонині лісна,
прибравши голос Марічки, але він обминав тоту згадку. Свідомість
його двоїлась.. Чув, що коло його Марічка, і знав, що Марічки нема на
світі, що се хтось інший веде його у безвісті, у недеї, щоб там
загубити. А проте йому добре було, він йшов за її сміхом, за її
щебетанням дівочим, не боячись нічого, легкий й щасливий, яким був
колись.
Всі його клопоти і турботи, страх смерті, Палагна і ворожий
мольфар - все кудись щезло, все одлетіло, наче ніколи нічого такого
не було. Безжурна молодість й радість знову водили його по сих
безлюдних верхах, таких мертвих й самотніх, що навіть лісовий шепіт
не міг вдержатись там та спливав у долину шумом потоків.
- А я тебе все виглядала та й все чекала, коли з полонини
повернеш. Не їла, не спала, співанки розгубила, світ мні зів'яв... Поки
ми ся та й любили, сухі дуби цвіли, а як ми ся розлучили, сиренькі
пов'яли...
- Не кажи так, Марічко, не кажи, любко... Тепер ми вже разом та й
довіку укупі будем...
- Довіку? Ха-ха...
Іван здригнувся і став. Сухий зловісний сміх різнув йому по серці.
Неймовірно озирнувся на неї.
- Смієшся, Марічко?
- Шо ти, Іванку! Я не сміялась. То тобі вчулось. Ти вже пристав?
Тобі трудно іти? Ходім ще трошки. Ходімо!..
Вона благала - і він пішов далі, міцно притиснувшись плечем до
плеча, з одним бажанням - йти так, щоб не лишитись позаду і не
побачить, що у Марічки замість одежі, замість спини... Е, що там... не
хотів думать.
Ліс все густішав. Прілий дух

читати