Завантажити

блідли, як
розсівається мрич, що на хвилинку сіда на смереки. З нудьгою вона
йшла на царинку, під бук, і там почувала на своїх грудях тепле
дихання Юри, залізні пальці його руки. Він мав би з неї любаску, коли
б тоді з'явився.
Але він не з'являвся…
Була гаряча днина. Ігрець закурився, земля парувала, од Чорногори
бігли безперестанку хмари та виливались дощі, на які збоку світило
сонце. Так було парно, що Палагна нізащо не полізла б на грунь, коли
б не приснився їй сон, який віщував для худоби недобре. Вона хотіла
одвідать корови у лісі. Круг неї гори курились од мричі, наче скипіли
гірські потоки й запарували. Черемош знизу шумів. Йому твердо було
лежати на скелях, і він перескакував з каменя на камінь. Але ледве
встигла Палагна злізти на верх, коли од Чорногори махнув крилом
вітер і захитав дерева. «Коли б не було бурі»,- погадала вона і
обернулась лицем до вітру. Ну, так і є... Там клекотіла важка синьо- біласта хмара. Здавалось, сама Чорногора знялася в небо, готова
спуститись на землю та все роздушити. Вітер біг перед нею та
розпихав смереки, а гори й долини зчорніли одразу, як після пожежі.
Нічого було і думати йти далі. Палагна заховалась під наметом
смереки. Смерека скрипіла. Здалеку м'яко котився грім, тіні прудко
бігли по горах, змиваючи фарби, а високі Гаджуги згинались удвоє по
далеких верхах. «Ще аби градом не вергло»,- лякалась Палагна,
загортаючись у кептар.
А над головою уже шуміло. Там, в Чорногорі, чорнокнижники
сікли десь лід по замерзлих озерах, а душі страчених нагло збирали
той лід у міхи і мчались з ними на хмарах, щоб розсівать по землі.
«Пропадуть сіножаті, засипле їх ледом, і буде плакать голодна
худібка»,- думала гірко. Але не встигла скінчити думки, як вдарив
грім. Захиталися гори, Гаджуги впали верхами на землю, земля
піднялась, і все закрутилось у вихрі. Палагна ледве встигла вхопитись
за стовбур і, мов крізь туман, побачила раптом, як дряпавсь на гору
якийсь чоловік. Боровся з вітром, розкидав ноги, неначе рак, хапався
руками за камінь і все дерся на верх. Ось він вже близько, зігнувся
удвоє, біжить - і врешті став на вершку. Палагна пізнала Юру.
- Цес, певно, до мене...- налякалась Палагна, але Юра, видимо, її не
бачив.
Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях.
Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв
так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він
кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на
голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що
тримав у руці, і крикнув у синій клекіт:
- Стій! Я тебе не пускаю!.. Хмара подумала трохи і пустила в
одповідь вогняну стрілу.
- Ой! - закрила Палагна очі рукою, як розсипались гори.
Але Юра так само міцно стояв, і кучері вились на голові в нього,
як у гнізді гадюки.
- Ага! Ти так! - крикнув Юра до хмари.- То я мушу тебе заклинати.
Я заклинаю вас, громи й громовенята, тучі і тученята, я розганяю тебе,
фортуно, наліво, на ліси й води... Іди рознесися, як вітер по світі...
Розсядься і розситися, ти тут сили не маєш...
Але хмара тільки моргнула зневажливо лівим крилом і почала
завертати направо, понад царинки.
- Нещастя! - стиснула руки Палагна.- Чисто виб'є сіна...
Однак Юра не хотів піддатись. Він лиш зблід дужче, лиш очі
потемніли у нього. Коли хмара направо - то й він направо, хмара
наліво - і він наліво. Він бігав за нею, борючись з вітром, махав
руками, грозив ціпком. Він вився, як в'юн, по горі, завертаючи хмару,
моцувався із нею, спирав... Ось-ось, ще трошки, ще з сього краю... Чув
в грудях силу, метав громи з очей, здіймав руки угору і заклинав.
Вітер розвіяв його кептар та бив у груди, хмара гарчала, плюскала
громом, завертала у очі дощем, драгліла над головою, готова впасти, а
він, залитий потом, ледве переводячи дух, метався грунем в нестямі,
боячись втратить останні сили. Чув, що сили вже слабнуть, що в
грудях пусто, що вітер рве голос, дощ залива очі, хмара перемагає, і
вже останнім зусиллям підняв до неба короткий ціпок:
- Стій!..
І хмара раптом спинилась. Підняла здивовано край, сперлась, як
кінь на задні ноги, заклекотіла внутрішнім гнівом, одчаєм знесилля і
вже просила:
- Пусти! Де ся подіну?
- Не пущу!
- Пусти, бо гинем! - кликали жалібно душі, згинаючись під вагою
переповнених градом мішків.
- Ага! Тепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: іди у безвісті, у
провалля, куди коні не доіржуть, корови не дорікують, вівці не
доблеюють, ворони не долітають, де християнського гласу не чути...
Туди пускаю тебе...
І дивна річ - хмара скорилась, покірно повернула наліво і
розв'язала мішки над рікою, засипаючи густим градом зарінок. Біла
завіса закрила гори, а в глибокій долині щось клекотіло, ламалось і
глухо шуміло. Юра упав на землю і важко дихав.
А коли сонце продерло хмару

читати