Завантажити

олив'яним небом. Рядами заморених хат, буденних i непривiтних, дивилось село на своїх хазяїв, що збирались на сход. Iшли лiнивi, сiрi, важкi, наче груддя ялової землi, яка їх зродила. Несли свою зброю - одвiчнi рушницi, зв'язанi мотузками, важкi iржавi обухи, люшнi, дрючки. Всiх їх гнав страх, звичка слухати начальство. На сход скликали всю "мужеську плоть", а хто не прийде, того чекала смерть. Жiнки виряджали чоловiкiв з плачем, з голосiнням, як на той свiт. Хто знає, що буде? Маланка не пускала Андрiя.
- Не ходи. Щоб ще чого, боронь боже, не сталось.
Андрiй не слухав.
- Я, пане добродзею, маю одзнаку од пана, менi своїх не страшно.
- Хвались, хвались, Андрiйку, калiцтвом, комусь воно дуже потрiбне, - шипiла Маланка, але й сама пiшла за ним.
I знов майдан зачорнiв од народу. Всерединi чоловiки, кругом, аж до калюжi, жiнки.
Змiшаний гомiн глушив слова Пiдпари. Видко лиш було, як вiн, високий, в жупанi, махав рукою та зводив острiшки брiв. Кiнець рушницi стирчав у нього при боцi.
- Ой, боже, щось буде! - лякалась Маланка.
- Погромникiв будуть судити...
- А кого саме?
- Виказують люди на Хому Гудзя, на Гурчина Саву... Глядiть, щоб не було чого i Андрiю...
- Господь iз вами, - жахнулась Маланка. - Мiй так само був на гуральнi, як i ваш. Тодi пiвсела довелось би судити.
А сама вже тремтiла: де той Андрiй?
Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив мiж народом.
- Усi прийшли?
- Всi.
- Не прийшов Безик Олекса.
- Я тут...
- Треба всiх записати.
Але тiльки наладивсь, коли до зборнi верхи пiд'їхав на панськiм конi Семен Мажута. Прив'язавши коня, вiн простягнув руку Мандрицi.
- Здоров, Максиме, маю дiло до тебе.
Староста глянув на нього.
- Не варт ти моєї руки. Ось тобi, маєш...
I вдарив Семена в лице.
Семен оторопiв.
- За що ти вдарив? Мене громада обрала.
Мандрика не встиг одповiсти, як Пiдпара вже встав мiж ними i звiв рушницю.
- Розступiться там, зараз!
Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, i рiвночасно ахнули люди й рушниця.
Завитий в серпанок бiлого диму, Семен зiгнувся i схопився за бiк.
- Ой, братцi, за що ж менi таке?
Вiн хитався i божевiльним оком шукав страшної розгадки на сiрих обличчях, що живим муром нахилялись з обох бокiв.
Там не було розгадки i не було надiї. Тодi звiрячий жах пiдняв його ноги, i вiн кинувсь тiкати наослiп, сходячи кров'ю, що червонила пальцi i стiкала здовж ногавицi на землю.
Олекса Безик догнав Семена i вдарив ззаду колом. Високе тiло зiгнулось удвоє, як складаний ножик, i впало на землю.
Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тiло, ще тепле, що так покiрно лягло йому пiд ноги, струснуло в ньому зненависть, якої не чув до живого. Його захопило непереможне бажання зробить йому шкоду, втоптати в землю i знищить. Без потреби вiн вистрелив в нього i нацiлявся важким чоботищем вдарить пiд груди.
- Доволi, готовий! - обiзвавсь Безик.
Вони взяли за ноги тiло Семена, одтягли до баюри i вкинули в воду.
Все сталось так несподiвано й швидко, що люди закаменiли.
Кров була пролита. Одна тiльки хвиля оддiляла минуле од того, що сталось, а здавалось, що проминула вiчнiсть, що попереднє раптом впало у прiрву, що щось прорвалось i увiльнилось од пут.
Од юрми оддiлились Iван Короткий, Дейнека та ще дехто з людей i стали бiля Пiдпари, готовi на все. Пiдпара витягсь у весь свiй зрiст.
- Хома Гудзь тут? Виходь!
Голови повернулись i тривожно-жорстокi очi стрiлись, наче мечi. Де Хома Гудзь?
- Нема. Не прийшов.
На хвилину залягла тиша i натяглася, наче струна. Кого тепер? Чия смерть вилетить з рота i впаде на тiм'я, як камiнь? Було чутно дихання.
- Прокiп Кандзюба!
Як! ПрокIп Кандзюба? А цього за що? Його ж обрала громада?
Староста пояснив.
- Я по нього послав. Вiн зараз буде.
- Андрiй Волик! Ведiть!
- Волик... Андрiй... - прокотилось луною. - Тут... ось вiн...
- Ой, боже, що вiн вам винен! - кричала Маланка. - Не руште!
Її голос заглушило тонке, гостре i невгавуче скиглiння, подiбне до виття пiд ножем поросяти, i тiльки зрiдка його рвали окремi слова.
Тимчасом юрма двигтiла, кипiла i викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуйовджену постать калiки.
- Йди... йди... ось вiн... ось тут. Не поможе.
Його штовхнули, i вiн впав на колiна перед Максимом, блiдий, пошарпаний весь, нiкчемний, як опудало з конопель, з своїм цурпалком замiсть руки.
- Змильтесь... люди... я нiчого не винен.
Вiн уклонився, торкнувшись чолом землi.
Максим поставив Андрiя на ноги.
- Хрестись.
Андрiй зараз покiрно пiднiс до лоба скалiчену руку.
- Бийте його.
Так вiн i впав. З ним покiнчили одразу.
I знов кривавим шляхом одтягли тiло в калюжу.
Але мусили кинуть, їх спинив галас. Юрма здригнулась од глухого стогнання жаху, од шуму пiднятих рук.
- Дивiться... он там... встає... вiн ще живий. Семен... Семен...
З води баюри пiднялася спина, як острiвець, на мить показалась рука, наче ловила повiтря, i знову впала. Ще два-три рухи,

читати