Завантажити

блимає свiтло скрiзь по селi. Коли раптом щось - лусь! Стрельнув хтось з рушницi. Так по селу й покотилось. Ну, добре. Сестра прикипiла до мiсця, тiльки руками вхопилась за груди, а швагер зiрвався - i в сiни. Вхопив залiзнi вила i далi. А я за ним. Бiжу i бачу, як з хат вибiгає народ, хто сокиру тримає напоготовi, хто вила, а iнший рушницю. Ах, боже... Куди бiгти? де? хто стрiляв? Вибiгли за село, якiсь люди стоять. Не питали, а кинулись бити. Били на смерть, куди попало, аж поки не одiгнали. До самого свiту нiхто вже не спав, а вранцi пiшли оглядати. Вiсiм лежало готових, один був ще теплий, стогнав... Ах, боже.

* * *

Призначено було зiйтись на майданi, до зборнi. Гуща прийшов ранiше. Вiн тривожно блукав пiд ганком i все виглядав. Прокiп був уже тут.
- Не сходяться щось, - турбувався Марко.
- Ще рано, надiйдуть.
Однак i Прокiп був неспокiйний. Нелегко було утихомирить народ. Навкруги були погроми, пожежi, що пронеслись по селах палаючим вiтром i все захопили в свому вихрi. Люди не хотiли одрIзнятись од iнших, своїх сусiдiв, i багато треба було роботи, щоб спинить рух. Але Гуща i Прокiп перемогли. Вони довели людям, що не треба палити та руйнувати народне добро. Не пан ставив будинки. Мужичi руки складали до бруса брус, до балки балку, i все те мусить тепер служити на користь людям. Сьогоднi мало рiшитись, за ким перемога, за ними, чи за Хомою, який пiдбивав нищити все i все палити.
Народ поволi стягався. Он показався Семен Мажуга на чолi цiлої юрми. Панас Кандзюба теж вiв хазяїв. Майдан виповнявся i починав шумiти. Марко стискав всiм руки. Щось душило його у грудях, пiдкотилось пiд горло, i коли вiн почув свiй голос, то не пiзнав.

- А корогву принесли?
- Ось вона! Є! - обiзвався Мажуга i, розгорнувши, пiдняв.
- Всi прийшли?
- Всi.
Можна було рушати. Але не рушали. Тiльки коли прапор хитнувся i тихо поплив у повiтрi, зрушились з мiсця i тихо пiшли. Ноги шарудiли в болотi, немов шептали раки в мiшку, i кривобокi халупки, бiднi й обдертi, якось неймовiрно дивились на той похiд.
Панське подвiр'я дрiмало, сонне й порожнє. Там наче нiкого не було. Тiльки пси погарчали i поховались. Народ ввiллявся через ворота у двiр, наче вода крiзь шийку пляшки. На стаєннiм порозi з'явився хурман. Гуща звелiв покликати пана.
- Пана нема.
- А де ж вiн?
- Втiк уночi.
Хвиля пройшла в народi.
- Утiк? Ну, добре. Нехай вийде прикажчик.
Ян вийшов з контори блiдий i без шапки. Його холоднi очi неспокiйно заметались по людях. Вiн несвiдомо подався назад. Але Гуща спинив, витяг з кишенi папiр i почав розгортати. Серед великої тишi чулось тiльки, як шелестiли листочки. Здавалось, що Гуща занадто довго се робить. Нарештi вiн кашлянув, пiдтягнувся i високим, чужим трохи голосом почав читати. Всi уже знали той приговор, але тепер вiн здався новим, поважним, наче те слово, що читають у церквi. Так, так. Уже знали, що вiд сьогоднi земля не панська, а людська, що народ одбирає її назад, у свою власнiсть. Ниву, освячену працею рук дiдiв та унукiв.
Всi слухали мовчки i затаївши дух.
Гуща скiнчив i обiзвався до Яна:
- Ти нам непотрiбний. Складайся i забирайся звiдси.
Ян хотiв щось сказати, але не мiг, i тiльки беззвучно ворушились його збiлiлi губи та шукали чогось тремтячi руки.
Вiн заточився i як п'яний подавсь до контори.
Але там не сидiв. За хвилину вискочив звiдти, налякано глянув на юрму i хрипло крикнув:
- Мусiю! запрягай бричку!
Панаса Кандзюбу наче вкололо.
- Бричку! А на возi з-пiд гною? Не хочеш, пане? Чуєте, люди, вiн хоче брички!
Народ збудився наче. Почувся смiх.
- Ач, захотiв. Минулося панство.
- Не давать брички.
- Лагодь, МусIю, воза.
- З-пiд гною.
Мусiй кинувсь до воза. АлеЯн став червоний.
- Не треба коней. Пустiть мене пiшки.
- 3 богом!..
Економ насунув шапку i якось боком просунувсь крiзь юрбу. Його очi, мов заскоченi мишi, жахливо оглядали кожне обличчя, руки були напоготовi, щоб боронитись, але нiхто не зайняв. Нарештi, коли Ян опинивсь за ворiтьми, всiм стало легше, наче порошинка випала з ока. Треба було приймать економiю.
- Як будем приймати?
- Оберiм трьох. Нехай хазяйнують. Там буде видно.
- Доволi трьох. Прокопа, Гущу та Безика, може...
- Нi, краще Мажугу...
- Пишiть приговор.
Олекса Безик винiс насеред двору стiл. Гуща за ним примостився.
Стояв сiрий осiннiй ранок. Все було сiре. Небо, далеке поле, голий вишник за домом, будинки i люди. Дух кiнського гною i свiжих яблук мiцно тримався в повiтрi.
Стелився гомiн. Маланка нiкому не давала спокою. Треба б списати, щоб швидше дiлили землю. Чого чекати? I так доволi ждали. Нехай би кожний вже знав, що його й де. Вона свiтила очима i всiм докучала. Дух яблук лоскотав нiздрi. Чому б не покушать? Таки народне добро, як каже Гуща, але в домi, певно, багато цiкавих речей. Наливок, м'яких подушок, посуди та всяких чудних витребенькiв, яких мужиковi i бачить не довелося. Так воно й лишиться тут? Молодицi заглядали у вiкна. Ключниця немов

читати