Завантажити

розтрiпанi хмари. Якiсь жовтi i каламутнi днi родились по неспокiйних ночах, а люди ховались пiд свити та рядна, вивертали шапки наверх козячим хутром i все мiсили болото. Перше негода заганяла їх в хату, тепер щось гнало їх звiдти мiж люди. Кожний хотiв бачити людське обличчя i чути голос. Мало спали по ночах. Однi не могли одiрвати очей од далеких пожарiв, другi виганяли худобу на панське поле i не спали, щоб бути напоготовi. Правда, пiсля того як економ ледве втiк з поля в подертiй одежi, нiхто вже не важивсь займати конi, i вони смачно гризли молоде руно, змите дощами.
Люди наче забули свою щоденну роботу. Рух у селi був незвичайний. Своє поле цiкавило мало. Воно здавалось таким маленьким, мiзерним, не вартим уваги i лежало облогом неоране, незасiяне навiть.
На зборнi все було повно: свити так тiсно тулились до свит, що мокра одежа аж парувала. Чутки i поголоски, невiдомо звiдки узятi, мiсилися вкупi, росли на очах, як тiсто в дiжi. Сухi безсоннi очi дивилися кожному в рот, вухо уважно ловило кинуте слово. Що буде? як буде? Скрiзь встав народ, бунтує, хоче чогось, робочi бастують, покидають заводи, чагунка не ходить. Що ж їм сидiти, згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?
Бiля зборнi товпились тi, що надiйшли пiзнiше, i пхались у дверi.
- Про що вони там гомонять? Треба, щоб усi чули.
- Бачите ж - тiсно. Не потовпляться всi...
Коли проходив котрийсь з багачiв, Мандрика або Пiдпара, тi, що мокли пiд ганком зборнi, брали його на зуби.
- Заходь, почуєш, як твою землю там дiлять.
- Не слухай, бо сало потонша з досади.
- Нiчого йому не буде. Бiдний з працi аж рветься, а багатому черево дметься.
- Бiдний розкидає, а багатий збирає.
- Нiчого. Минеться. Доведеться i свинi глянуть на небо...
- Як будуть смалити.
Мандрика смiявся на кутнi i дрiбно перебирав ногами. Пiдпара насував брови на очi i лаявсь.
Гуща часто десь пропадав. Повертався заболочений весь, мокрий, але веселий. Гафiйка стрiчала його за городом Пiдпари.
- На станцiї був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочi зiбрались i радять. Треба i нам скликать людей.
- I Прокiп такої думки.
- Не можна гаяти часу.
- А де?
- Може, у лiсi, по той бiк балки.
- Ямищан кличте.
- Покличемо всiх.
Марко хотiв одiйти.
- Постiй, я щось покажу...
Гафiйка раптом почервонiла i нерiшуче стояла.
- Що там? Показуй.
Гафiйка одвернулась од Гущi i щось витягла з-пiд карсетки.
- Держи.
Вiн взяв кiнець, а вона розгорнула червону китайку.
- "Земля i вол..."
- Ще не дошила.
Вона засоромилась вся, аж сльози заблищали на очах.
- Я так... Як буде треба... Марiйка подерла нову спiдницю i вишила другу, ще кращу.
I замовкла. Винуватi очi несмiло шукали Маркових.

* * *

Теплий туман слався по полю i налив балку по самi вiнця, так що дерева потопали в ньому. Стовбур чорнiв у лiсi, чи манячiла людина, трудно було вгадати. Тiльки там, де плече торкалось плеча, або чулось ззаду тепле дихання, люди напевне знали, що вони не самi. Лиш почувалось, що з туману ллється в лiс жива течiя люду, як вода в долину, що лава росте й збивається в купу.
- Хто там прийшов?
- Се ми, ямищани.
I знов текло та м'яко шарудiло в лiсi.
- Хто там?
- Не бiйтесь. Свої...
Вже почувалось, що й далеко так само, як тут, дихають груди, тiло торкається тiла i щось живе єднає з далекими близьких, як хвиля єднає окремi краплини.
Черкне хто сiрник, - i на мить виткнеться з пiтьми з десяток сiрих облич, здригнеться молочний туман i заграє, як риза в церквi, жовта осiння галузка.
- Чого мовчать? Нехай говорять...
- Говорiть... говорiть...
Велике тiло колихалось у туманi, i од краю до краю одна кров переливалась у жилах.
Байдуже, хто говорив. Аби почути таке щось, що б зв'язало докупи запорошенi думки, зiлляло надiї в один потiк i показало, кудою пливти.
Земля!
Бренькнуло слово, як висока струна, i настроїло серце.
Давнє, знайоме й близьке слово. Це не той сiрий жорстокий клапоть, що як п'явка тягне з людини сили, а сам родить будяк; це щось чарiвне, принадне, що одвiку манить стомлену душу, переливається, грає на сонцi як мрiя, як щось невимовне, од чого змiнилася б доля i вище пiднялись би води життя понад берегами.
Земля - дар божий, як повiтря, як сонце...
Земля для всiх. А хто її має?
А хто ж її має? Пан, багатир...
Є поле в руках багатих, i є убогий мужик, що нiчого не має, тiльки руки та ноги... Тiльки свої чотири кiнцi...
В туманi, то тут, то там, як островки, зринали глухi голоси.
"Тепер скажiмо так: менi потрiбна земля, бо своєї немає, й тобi потрiбна... А пан те бачить i наганяє цiну..."
"Не пан наганя, а самi б'ємось за аренду, бо ти не вiзьмеш, то вiзьмуть люди. Нiхто не хоче з голоду гинуть - та й платиш..."
"Однаково гинеш... Земля не виносить видаткiв, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан".
"Пропада твоя праця... А на той рiк знов iдеш до пана, сам себе дуриш..."
"Страшна видима смерть..."

читати