Завантажити

Бастують.
- Коли бастують, то й ми пристанем.
А панська нива дрiмає, як море, у сiрозеленiй мряцi сниться їй серп.

* * *

Хома сидить на горбку. Андрiй бiля нього. Сонце пече. Котиться марево понад селом та нивами i танцюють у ньому - лiворуч гуральня, праворуч - двiр.
Голос в Андрiя тонкий, плаксивий. Наче милостинi просить з очей Хоми.
- Бачите, Хомо, що з мене зробили.
Але Хоминi очi каламутнi, як вода з милом. Вперлись кудись в простори i тiльки зрiдка, як на милянiй баньцi, мигне в них зелено-червоний вогник.
- Куди я тепер? До чого, як нема рук?
- Х-ха!
- Їм такi не потрiбнi. Мають здорових.
Хома мовчить.
- Що ж менi - пропадати?
- А пропадеш.
- Де ж правда на свiтi?
- Мовчи, Андрiю. Мовчи та гинь.
- Живий не хоче гинуть.
- Тепер вiн плаче, а перше радiв: гуральня! Диво яке!.. Щоб тому очi грали та танцювали зуби, хто її ставив.
Андрiй гасне вiдразу i вже бiльше до себе говорить:
- З'їли мене, пане добродзею... Взяли та й з'їли...
- А ти думав - вони пожалiють? Гляди сюди!
Хома торкає Андрiя в плече i повертає налiво. - Бачиш отих, що там! - Потому повертає його направо: - i тих, що там, багачiв, дукiв... Вони на людей капкани ставлять, як на вовка. Спiймавсь,здеруть iз тебе шкуру, оббiлують дочиста, а те, що їм непотрiбне, викинуть в гнiй.
- Правду ви кажете, Хомо, ой, правду...
- Ти собi думаєш - фабрику ставлять, фiльварок будують. А вони пута кують на людей, ставлять сiльце, щоб людську силу спiймати в нього, кров людську сточити, бодай вас сточило, як шашiль сволок...
Андрiєвi душно. Старi слова говорить Гудзь, а вони крають сьогоднi, як нагострений нiж, наче бiльма з очей стинають. На хвилину очi пробили мури гуральнi, стiни панського двору i дивляться вглиб, по-новому.
- Запоганили землю, наче короста,чує Андрiй.Скiльки Їх - жмiнька. а гляди, як насiли землi на груди, як простягають далеко руки. Здушили села своїми ланами, наче зашморгом шию, загнали в шпарку - бач, он лежать села, як купи гною на панському полi, а над ними димлять сахарнi й гуральнi та людську силу переганяють на грошi...
Андрiєвi дивно, що вiн вперше сьогоднi побачив, якi справдi маленькi, загубленi села. Наче хто розтрусив по майданi трошки соломи з воза. I теж йому дивно, що панський пастух наче вирiс одразу отут перед ним. Сидить поплiч, наче дуб врiс у землю, а пiд ноги йому покiрно котять жовтi хвилi лани i навiть сонце в покорi стелеться долом.
Андрiй забув жалiтись. Вiн тiльки дивиться й слуха.
- Поглянь на мене, а я на тебе. Ти менi сивий волос покажеш, своє калiцтво, а я тобi що? Може, душу свою, що закопав у гної, як глядiв панську худобу! Я там все закопав, чим горiла душа, а ти один з другим дививсь та мовчав, бодай ви понiмiли навiки всi догола, кроти слiпi...
Овва! А що змiг би Андрiй? Чим виннi люди?
Хома встромляє в Андрiєвi очi свої, каламутнi. Гострий колючий смiх креше з них iскри, а насподi сiрожовтої гущi почина вже кипiти.
Андрiй не може змигнути, йому моторошно. Хома мовчить, та Андрiй чує, що смiх клекоче в Хомi, мов вода в казанi.
Смiх вирвався врештi, i прижмурилось сонце.
I раптом велике, гаряче обличчя присунулось ближче, до самого вуха Андрiя, вiйнуло жаром. Слова полетiли так швидко, що вiн їх ледве ловив.
- Не мiг? Нi, брешеш, мiг. Бачиш - лани... пшениця, як море... панське багатство... А ти узяв сiрник - один з коробки сiрник - i полетiли в небо дими, а на землi лишився сам попiлець... Бачиш - будинки, палаци, повно худоби, добра... а ти прийшов маленький, сiрий, як мишача тiнь, - i за тобою тiльки вугiлля...
Хома говорить все швидше i швидше, рве слово, свистить i клекоче.
- Од пана до пана... з гуральнi в сахарню... з кубла в кубло. Скрiзь, де людська кривда гнiздо собi звила, аж поки не стане гола земля...
Андрiєвi очi лiзуть на лоб, а за плечима - мурахи.
- Чуєш? - свистить Хома, - тiльки гола земля та сонце.
Хома божевiльний... Що вiн говорить? Андрiєвi треба щось одповiсти, та язик, полохливий, як заєць, тiка кудись в горло.
Повернувся нарештi, але виходить зовсiм не те, що треба.
- Бог з вами, Хомо. Хiба таке можна робити?
Хома дивиться мовчки, потому цiдить до нього згори вдолину, наче межи очi плює:
- Хам ти... Червак... Гний, пропадай, щоб i слiд твiй загинув, так наче нiколи тебе не було...
- Овва! Якi ж бо ви, Хомо...
Але Хома не слуха. Встає високий, лютий i йде в пшеницю, як в воду, а Андрiй прилип до землi, неначе торiшнiй зогнилий листок.

* * *

Економ свiтить до пана чолом, а на бронзовiм обличчi, де завжди блукало сонце, пан бачить якийсь неспокiй.
- А що там, Янє?
- Прошу пана, сьогоднi не можна почати жнива.
- А то чому? Хiба Ян не загадував вчора?
- Цiле село оббiгав, прошу ласкавого пана, та нiхто на роботу не вийшов. Не хочуть жати по нашiй цiнi.
-Як то не хочуть?
Пан стрепенувся. Забастовка? У нього? Пан чує образу. Вiн знає, що по селах були забастовки, але щоб в нього, коли вiн завжди був добрий для

читати