Завантажити

хлопа, не раз дарував спаш, а його жiнка нiколи не одмовляла хорим в порошках хiни, олiйку i арнiковiй примочцi... Вiн ще раз хоче почути:
- Як каже - не хочуть?
- Так, прошу пана.
Звичайна справа. Масти хлопа хоч медом, вiн вкусить, наче гадюка.
Пан зазирає в вiкно. Сонце тiльки що встало.
- Ну добре. От що... зараз менi на коня i духом до Ямищ. Нанять ямищан. Коли не схочуть, набав цiну.
- Слухаю пана.
- Лайдаки!
Але не встигла ранiшня тиша ковтнути ще тупiт кiнських копит, як знадвору влiтає в хату приглушений гомiн i тiльки високий жiночий голос рiже його, як поломiнь дим.
Що там?
Пан одчиняє вiкно.
Вся челядь на дворi. Пастухи навiть. Наймички з кухнi на бiгу лопотять спiдницями... Якiсь чужi люди.
- Що там за крик? Якi там люди?
Пан загортає розхристанi груди i хоче щось зрозумiти, але на нього не звертають уваги.
- Максиме! Хто там? Максиме!
Максим врештi бiжить, якийсь непевний, наляканi очi, а за ним другi.
- Це, прошу пана, не наша вина... Життя милiше за службу... Скалiчать, що тодi дiти будуть робити...
- Що таке? Ну! Говори!
В одповiдь челядь кричить гуртом:
- Як що? Забастовка. Не покинем роботи, поб'ють... Чого тут, ходiм... Гей, хлопцi, гайда... Це, пане, не наша воля...
Кров заливає пановi мозок.
- Куди ви! Сто-ять!..
Скрегнув розлючений голос, як залiзо об камiнь, i раптом зiрвався. Пан чує, що впав його голос, розбився i не сила пiдняти. Даремне. Челядь вже бiля брами, збилась в воротях, як сiра отара, яку женуть на пашу. З будинку вибiгають дiвчата i тiльки мигтять червоним до сонця. Вiд обори, спiзнившись, поспiшає один серед пустки маленький гусiй. Пiдняв руками поли, картуз насунув, батiг в'ється за ним по землi, наче гадючка, i лиша за собою кривулькою слiд.
- Куди ти? Гунцвот! - тупа ногою пан. - Назад!..
Гусiй тiльки пiддає ходу. Стоїть пан хвилину i дивиться в пустку.
- Бестiї! хлопи!..
Натягає спiшно штани i вибiга на подвiр'я.
Пусто.
Йде вздовж будинкiв. Чудно. Не його двiр. Наче чужий.
Заходить у чорну пекарню, пхає ногою дверi й кричить:
- Марино!
Нiкого.
- Олено!
Тихо.
В чорнiй пекарнi, як у кузнi. Закопченi стiни, долiвка в ямах, а кислий дух поту i рощини, як кiт лiнивий на печi, мiцно залiг в пекарнi. Оберемок дров бiля печi, розчато чистить картоплю. I все покинуто жужмом.
Пан iде далi. По подвiр'ї розтеклись гуси: гусенята коливають з ноги на ногу, наче вiтер морiжком гонить жовтi пушинки. Не вигнав, значить, на пашу. Пан хита головою. Корови так i лишились в оборi. Дверi в возовню стоять отвором, i чорна пустка вигляда звiдти, як з беззубого рота. Бричка стоїть надворi, а коло неї валяються шори. Ах ти, скотина, бидло! Пан бере шори, щоб занести на мiсце, але зараз i кида. Невже нiкого i бiля коней?
- Мусiю, гей!!
Знову тихо.
- Мусiю! Ти там?
Чудно падає голос в околишню пустку i без одповiдi гине.
Пан згортає на черевi руки i озирає подвiр'я...
Що ж се таке?
Сниться, чи справдi?
Ось тiльки двiр був як серце, що б'ється i розганяє по тiлi кров, а тепер все завмерло, спинилось, i кожнi зачиненi дверi, кожна чорна дiра отвору - наче загадка.
Пси побачили пана i вже скиглять йому пiд ноги, скачуть на груди.
Геть!
А бестiї, хлопи!
Вертає в дiм. I там скрiзь пустка. Жiнка ще спить. Вiн проходить через порожнi кiмнати, зазирає в столову, шука покоївки - анi душi. Злiсть його душить. Грима дверима, перекидає стiльцi i хоче так крикнуть, щоб по всiх хатах заскакала стаєнна лайка.
А, бестiї, бидло!
Де Ян?
Стає i слуха.
Через те слово враз зашумiли круг його лани, захвилювалась стигла пшениця. А жати не можна!
Де Ян?
Вiн сам послав Яна до Ямищ женцiв наймати. Ямищани прибудуть, i все скiнчиться. Але тi хлопи!
Пан не може сидiти в хатi. Його тягне на двiр. В тiм дворi-трупi якась принада. Вiн ще раз проходить його од кiнця до кiнця, самотнiй i безпомiчний, повз замкненi брами стодол, чорнi отвори стаєнь, вогкi й блискучi очi коров.
А Ян, стiкаючи потом, весь в хмарi пилу, жене назад. Кiнь сапа - сапа економ, трясучись на стременах. Його стрiчають криком:
- Що, панський приплiчнику, найняв ямищан?
- Маєш женцiв доволi? ха-ха!
Ян скаче не озирнувшись i тiльки здiймає з нагаєм руку та мовчки кива позад себе.
Село замкнулось, чекає. Очi у всiх видющi, вуха чуйнi. Двiр - наче мрець у селi, хоч тихий i нерухомий, а будить тривогу.
Звiстка, що ямищани не хочуть найматись, мчить селом швидше, нiж економiв кiнь. Хоч день робочий, а усi вдома. Пiд ворiтьми купками люди, по хатах дверi отвором. На городах спинилась робота. Стоять мiж грядками, заклавши руки, i розмовляють через сусiдськi плоти.
- Чули? Хоч би душечка в дворi. Покинули всi.
- Вони давно вже пристали, чекали тiльки, аж люди почнуть.
- Що ж воно буде?
- Почне сипатись зерно, набавить цiну.
- Глядiть ще, щоб не найняв стороннiх.
- Де там, не пустять. Нашi не пустять чужих.
Прокiп вмовляє:
- Держiться. Як будемо разом стояти,

читати