Завантажити

Слухайте, слухайте! Годi вам там! Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатство? Ми, мужики. I звiдки сила в нього? З нас, мужикiв... Дiди нашi, батьки й самi ми життя цiле робили на пана. Хiба ж ми не заробили собi землi?..
I знов у туманi бринiли окремi розмови, як зачепленi струни.
"Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боронив... А що ж менi боронити, коли в мене землi нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тодi й бери москаля, як має що боронити..."
"Зруйнуймо засидженi гнiзда, як роблять iншi, викурiмо багачiв, щоб не наважились бiльше вертатись, тодi миру вiльнiше буде, тодi в нас буде земля..."
Панаса Кандзюбу кортiло. Вiн вже кiлька разiв крикнув: "Люди! Християни!", але його не пускали.
- Мовчи, заважаєш.
А вiн лiз вже на дерево, важкий у своїй свитi, як ведмежа, аж хрустiли галузки.
- Люди, християни!
- Хто там говорить?
- А хто його знає...
- Християни, ми довго терпiли. Воно правда, що пани товстобрюхi за людей нас не мають, як леви рикають на мужика; народ розорили та ще й ганяють за нами з москалями та посiпаками всякими. Наче за звiром. Але потерпiмо ще трохи. Почекаймо великої милостi й справедливостi.
- Вiд кого?
- Знаємо! Ждали!
Здригнувся туман неначе i колихнулось сподом, ось-ось хлюпне в береги.
- Нема терпцю! Урвався...
Панас iзлiз уже на землю й винувато обертався до сусiдiв.
- Хiба я що? Я згоден... я на все згоден... Як люди....
- Знайшовсь мудрий, потерпiмо, каже.
- Цитьте, - нехай говорить, хто почав.
- Говори, Гуща.
Долом шумiло, наче бурчак у повiнь котив по рiчцi камiння i рив береги.
А з туману, як з хмари, плив голос i падав мiж люди,
- Вся земля наша, одвiку, бо кожна грудка, кожен упруг политi потом, погноєнi кров'ю трудящих. Одберiм землю, i тодi кожен трудящий матиме хлiба доволi для себе i для дiтей.
Ось слово: одберiм землю!..
Воно впало серед такої тишi, що чутно було, як мостилась по гнiздах птиця, або спросоння била крилом на вершечках дерев.
Одiбрать землю!
Цi два слова досi лежали на сподi кожного серця, як захований скарб, а тепер, вийнятi звiдти, стали немов живим чимсь i говорили: ходiм за нами, ми поведем.
Не руйнувати й не палити, а одiбрати. Вогонь що вiзьме, то вже не оддасть. Ходiм i однiмем своє, неправдою взяте од нас i батькiв наших. Одберiмо хлiб свiй кривавий, для розкошiв одiрваний од голодного рота.
Груди так повно зiтхнули, аж лiс обiзвався.
Велике тiло розросталося наче, простувало застоянi ноги, затерплi руки. Почуло силу. I благовiстило у ньому, як дзвiн на великдень: "Буде земля,.. Однiмемо землю,.."
Ту саму землю, що, як мрiя далека, тiльки манила, а не давалась у руки, що грала перед очима, як марево в спеку...
Тепер вона близько, простягни руку й бери.
I не хотiлось розходитись iз лiсу, розривати на частки могутнє тiло...

* * *

Неспокiйно було в селi. З тої ночi, як сходились в лiсi i поклали забрати панову землю, минув цiлий тиждень, але люди вагались. Всi напружено ждали, а чого саме - нiхто добре не знав. Однi одно говорили, а другi друге - i з тих розмов сплiталась сiтка, в якiй нi кiнця, нi початку. Бастувала чагунка, бастували робочi, скрiзь було глухо, каламутне, самотньо якось, i тiльки граки чорним ланцюгом крил в'язали з свiтом село.
Щось дiялось навкруги. Мов наближалась градова хмара, а звiдки прийде, де впаде i що зачепить - незвiсно. Важко, тривожно дихалось всiм у тi похмурi днi, i неспокiйно минали довгi осiннi ночi. Якби хто крикнув на пробi, бовкнув несподiвано дзвiн або розрiзав густе повiтря пострiл рушницi, люди вибiгли б з хати та кинулись ослiп однi на одних.
Гафiйка не могла спати по ночах. Як тiльки смеркало, Пiдпара засував дверi у сiнях, пробував довго, чи добре замкненi, i перше, нiж облягатись, здiймав рушницю, мостив бiля себе сокиру. Гасилося свiтло, але Гафiйка знала, що хазяїн не спить. Чула, як вiн неспокiйно ворушився на лавi, важко сопIв, сiдав i наслухав. Потому знову вкладався i лежав причаївшись, але раптом зривався i шарив по долiвцi рукою, поки не знаходив сокири. Тодi ставало знов тихо, пiд лавками пищали мишi, що вже перебирались на зиму до хати, та таргани шарудiли у миснику. Але Пiдпара не спав, Гафiйцi здавалось, що вона бачить його розплющенi очi, втупленi в пiтьму.
Нарештi, Пiдпара вставав i виходив. В Гафiйки калатало серце, i в такт його перебоям гупали Пiдпа-ринi ноги коло стодоли, бiля стiжкiв або пiд стiнами хати.
Часом хазяїн вибирався на нiч на поле, пiд клунi. Тодi знов хазяйка товклася цiлiсiньку нiч, боялась, стогнала, охала i човгала шкарбунами од вiкна до вiкна.
З наймитами Пiдпара поводився краще, не лаявсь, не пiдганяв, як перше, але в спину їм завжди дивилось пiдзорливе око, або пiд час розмови зненацька вставала за ними важка, як дзвiниця, постать Пiдпари i кидала тiнь.
Гафiйцi часами ставало так важко, що вона прохалась на нiч додому.
Маланка облягалась нерано. Андрiй вiчно був десь на людях i повертався пiзно, а

читати