Завантажити

наш буде верх.
Йому ловлять слова iз рота.
- Аякже. Гуртом, мовляли, i батька бить добре.
Багатшi бурчать. Вони по колiна загрузли у землю, їм важко.
- Забастовка! Буде вам забастовка... не один ззаду почуха... ет, чорт зна що.
Але не дуже бояться.
Молодь смiється.
- Ловко?
- А ловко.
У полуднє дiти розносять: пан пiшов на гуральню. Крiзь шибки вiкон, з городiв i з-за плотiв йдуть за паном сотнi очей. Пан йде мiж очима, як пiд зоряним небом.
- Пiшов на гуральню до зятя.
- Обiдать подався, бо дома нiчим.
- Не наварилось.
Навiть Панас Кандзюба смачно чмока губами:
- Озуть би тебе у постоли...
Незабаром знов новина: панич Льольо послав до двору робочих з гуральнi.
- Нашi побили робочих.
- Брехня. Нiхто їх не бив. Не пустили та й годi.
- Хай пан сам бiля худоби походить.
- Ми йому не боронимо.
Прокiп просить Дейнеку та двох парубкiв стати на вартi i не пускати до двору.
Згодом виїздить панi з двору на конях, що вислав з гуральнi Льольо.
День тягнеться довго, неначе рiк. Здається, що пшениця сиплеться в полi, що пан не видержить бiльше, ось-ось покличе жати, пристане на те, чого бажають люди.
По полуднi знов скаче селом економ, як навiжений. Перiщить коня i плигає в стременах, немов хоче коня обiгнати.
Люди встигали побачити зад кiнський та економову спину.
- Понесло десь у Пiски.
- Не поживиться там. Не наймуться.
- А що?
- Бастують.
Вечiр вже близько, а змiн нiяких. Тiльки на панському дворi ревуть корови.
Тихо сiдає сонце червоне на зеленому небi, певно, на вiтер. Щось гнiтюче, тривожне росте на землi непомiтно. Жеврiють вiкна по хатах та ревiння худоби боре густе повiтря. Хiч би нагодував хто скотину...
- Що ж вона винна... Стоїть, бiдна, не ївши, не пивши...
Панський двiр все голоснiше реве. Корови не мукають вже, а хриплим, скрипучим риком, повним одчаю i муки, кличуть рятунку. Конi сердито iржуть. Вони десь бунтують у стайнi, б'ють землю ногами i роздувають од гнiву нiздрi.
Жiнки з нудьгою вибiгають iз хат.
- Ой, чути не можу, як плаче худоба.
- Їй-богу, сама побiжу годувати...
- Сумно як, господи... Мої дiти аж плачуть.
Смеркає. Тiнi вилазять з своїх закамаркiв i нишком, пiдло, налягають землi на груди.
А з панського двору уперто i нестерпуче б'ють в село хвилi дикого ревища, наче корабель гине на морi i в останнiй розпуцi розриває горла сирен.
Тодi Прокiп посилає хлопцiв на панський двiр.
Худоба нiчого не винна.

* * *

Пан сидiв мовчки - i люди нiчого. Ходили в поле, жали свiй хлiб i посмiхались злораде, коли панський економ з нiчим повертався з сусiднiх сiл. Сонце пекло, пшениця сохла, от-от буде текти. Прибiгав становий. Поштовi дзвiнки, валування собак, грубi лайки i крики - все се проплило, як хмара на лiтнiм небi. Так i поїхав нi з чим. Тiльки Хому забрали, бо станового налякав.
А пшениця текла.
Тодi економ пом'якшав. Ставив горiлку та все вмовляв. Iнший налає, а iнший вип'є. Пили горiлку - чому не пити? А на роботу не йшли. Може, кому й кортiло, та боявся. А пшениця текла.
Маланка пiшла на поле. Припала вухом до безбережної ниви, як чайка грудьми до моря, i слуха, як стиха лущиться зерно з перестиглого колоса, м'яко пада на землю, як плаче нива золотими сльозами. Їй жалко, немов дитину, хоч воно й панське. Стає на колiна, розгортає стебло i збирає червонi зерна так обережно, нiжно, любовно, наче немовлятко виймає з купелi Хлiбець святий!..
Дехто з мiсячних повернулись до пана. А жнива не починались. Нарештi за тиждень пан набавив цiну. Не таку, як люди хотiли, а все ж далеко кращу, нiж була.
- Ставати?
- Ставаймо.
Прокiп теж радив:
- Дiйшли до краю.
Люди зразу припали до панського поля, як до води у спеку, понагортали копи, стiжки.
А Хому Гудзя скоро пустили. Вiн вертався якраз повз панське поле. Зиркнув на женцiв i тiльки криво всмiхнувся.

* * *

Низько стеляться хмари, ростуть, збиваються в купу i опадають. Вiтер наче покоси громадить на нiчнiм небi, складає в копицi.
На луцi важко дрiмають чорнi стоги, наче ситi воли на пашi. Вони розпливлися i гинуть у пiтьмi, а Хома чує їх скрiзь: отут, i з правого боку, i ззаду, i злiва, над головою. Сiно таке слизьке, гладеньке, так гарно пахне, що кортить застромити всередину руку, зворушити мертве стебло i пустити з неволi придушений там дух материнки, горошку та буркун-зIлля.
Гострий колючий смiшок ворушиться у грудях у Хоми, пiдступає пiд горло. Ха-ха!..
Попрацювали руки i походили ноги, поки зiбрали таке багатство.
А ось одна мить...
I не кiнчає. Вiн наче бачить - громадять сiно. Пан походжає, як чорногуз. Нагнувся, ткнув в покiс носом. "Добре сiнце, прошу пана?" - Як золото чисте,.. - -Складайте ж, люди, складайте, щоб дощ не заскочив, - i позирає на небо. Заклав руки в кишенi, штани на йому чорнi, а куртка бiла - i знов зацибав по луцi, як чорногуз.
А смiх танцює в грудях.
Хома лiниво засуває руку в кишеню i не виймає.
Ще встигне.
Вiтер шумить помiж

читати