Завантажити

штурхав цiпком кабанiв, здiймав їх на ноги i мацав хребти. Не дивлячись на Гафiйку, говорив до неї суворо:
- Гляди менi, дiвко, щоб чисто ходила бiля свиней. Божа тварина любить, щоб дбали за неї.
Опрiч Гафiйки, було ще два наймити. Пiдпара варив з челядi воду. Йому все було мало роботи. Вiн сам робив за двох. Коли наймити їли, голоднi, багато, вiн бурчав жiнцi: "як їсть, то впрiє, а як робить, то змерзне... Стук-грюк, аби з рук..." Коли ж страва була недобра i наймит клав ложку, Пiдпара сердивсь: "злиднi! що воно їло удома? Юшку з картоплi".
Гафiйцi здавалось, що то вiн про неї говорить. Особливо Пiдпара ненавидiв бiдних. Зсував густi брови i з презирством цiдив крiзь зуби: "голота! що воно має... Якби робив, ледащо, то мав би. А воно на чуже зазiхає".
Хоч те було добре, що хазяїн рiдко сидiв у хатi. Вiн вiчно був в полi, на сiножатi, в клунi, бiля свиней. Скрiзь од високої постатi падала тiнь - i там, де вона впала, робота, здавалось, йшла швидше.
Часом, в недiлю, Пiдпара здiймав з жердки жупан i надягав на себе широкий пояс.
По вiдходi Пiдпари хазяйка млiла, наче вмирала:
- Пiшов на сход... ох, ох... щось колить у грудях... Мого люди слухають дуже... що скаже, так вже й буде.., Страх - поважають. Хотiли за старшину обрати, та мiй не хоче. Щоб не розтеклося добро без хазяйського ока... Ох, моє лишенько... ох!..
Але щось воно було так, та не так.
Пiдпара повертався сердитий.
- Чорт його знає, що сталось з народом,жалiвся жiнцi.Перше, що скажеш, всяк тебе слуха, а тепер хоч мовчи... така розпуста. Вже менi тi верховоди... Голота! тьху!..
Пiд бровами у нього лягала тiнь.
Часом збирались гостi. Холодком, в свято, приходив Скоробагатько Максим, староста сiльський, якого дражнили "вовчком", i тесть Пiдпари, Гаврило. Вони сiдали надворi, на вiльнiм повiтрi, а Гафiйка виносила з хати сало та рибу. Хазяйка, хоч було тепло, напинала на плечi кожух i теж приставала до гурту.
Вони їли i мiркували, де що вигоднiше продати, хто скiльки чого зiбрав, хто кого й як пiддурив. Рудий Максим мав звичку згортати з столу всi кришки у жменю та кидати в рот, а пiсля сала облизував пальцi. I не тому, що був голодний, а щоб не пропало. Вiн неспокiйно клiпав очима, вiчно смiявся i повертав на всi боки широкий вид з густим ластовинням. Вiн завжди на слизьке зводив спокiйну розмову.
- От скоро почне голота землю дiлити... Ха-ха! Пащо багатим стiльки землi? Щоб, значить, "усiм по сiм"... Ха-ха!.. Ти скiльки маєш? Тридцять? От двадцять три i одрiжуть. Ха-ха!..
Пiдпара не любив жартiв. Але Максима не легко було спинити. Вiн вже моргав до Гаврила.
- А вам, куме, не грiх i бiльше оддати. Нащо вам, справдi, ви вже старi, нехай голота у палки вб'ється, покушає папки.
- Атож! Що громадi, те й бабi,посмiхався криво Гаврило.Ше доведеться на старiсть за снiп заробляти.
- Ой-ой! Ще й як! Хiба забули вже жати?
Пiдпара сердивсь.
Чорта лисого вiзьмуть. Вiн i упруга не дасть. Що дiди та батьки кров'ю здобули, те нерушиме. А що надбав, то його праця, i всяким неробам зась.
- Поклав би на мiсцi, як пса, нехай би зваживсь котрий, не побоявся б грiха!
Пiдпариха загорталась в кожух i стогнала.
- Ти хоч би кращу рушницю купив... Ох, ох, боже мiй милий!.. Твоя негодяща, мотузком зв'язуєш...
- Буде й така... нащо грошi втрачати...
"Ну, цей i клаптя не випустить з рук, поки живий", - хитала головою Гафiйка.
По тих розмовах Пiдпара ставав ще похмурнiшим. Облягаючись на нiч, вiн поправляв на стiнцi рушницю i клав бiля себе сокиру.
Гафiйцi робилось страшно.

* * *

Небо сiє дрiбненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив плечi мiшком i ходить селом. Згинається i розгинається, як складаний ножик.
- Чули, пан не хоче набавить цiну...
- Звiдки ти знаєш?
- Тiльки що Прокiп з людьми був в пана.
- Що ж пан?
- Як було досi, так, каже, буде й надалi. Дорожче не дасть.
- Так. Що ж нам тепер?
Мажуга пiдiймає руку, наче голоблю, стискає кулак i викидає з запалих грудей, наче з безоднi:
- Бастувать будем.
- Не схочемо ми, наймуть ямищан.
- Ямищани не пiдуть. Вони теж пiдняли цiну.
Олекса Безик виходить з свого подвiр'я, за ним по болотi скаче дiтвора, як циганчата.
Вiн на все згоден. Як забастовка, то забастовка. Гiрше не буде.
Мажуга йде далi. Його постать у сiтцi дощу то стає довша, то знов коротша, наче риба в неводi б'ється.
Маланка сховала руки пiд хвартухом i злiсно блиска очима.
- Так, людоньки, так. Лiзьте в ярмо, жнiть за тринадцятий снiп. Послужiть пановi.
I затиснула сухi, зiв'ялi губи.
- Не дiжде. Хай сам собi жне.
- Коли ж стерня коле...
Олександр Дейнека погано лає. Важкi лайки гупають скрiзь, як цiп на току.
Вiн мокне, а в хату не йде. В гуртi йому легше.
- Затявся пан, держiмось i ми.
- Проти громади нiчого не зробить.
- Не присилує жати.
- Авжеж.
- Бастуймо i край,рiшає Пiвтора Лиха.
А Мажуга вже на другiм кутку людей пiдiймає.
- Чули?
- Та чули.
- Ну, що ж?
- Як люди.
-

читати