Завантажити

Гаврила, тестя Пiдпари.
Трупи мокли в баюрi, наче коноплi, i червонили воду, а над народом простягалися пасма синього диму, мов упиревi руки шукали жертви.
Короткий день скiнчився. Вiтер розвiяв дим, розсiяв останнє тепле дихання забитих, розiгнав хмари. З чорного поля вiн нiсся далi у чорну безвiсть i хитав зорi, що золотили дрiбним намистом кривавi води калюжi...

* * *

Маланка ледве допхалась до своєї халупки. Впала у пiтьмi на лаву i на колiна впустила знесиленi руки. Цiлий день була на ногах, цiлий день вбирала в себе муки та кров i стiльки людей поховала в серцi, що воно сповнене стало мерцями, як кладовище. Аж занiмiло. Нема нi страху бiльше, анi жалю, вона вся дивно порожня, зайва на свiтi i непотрiбна. Добре, що хоч свiтла нема, бо її очi не змогли б бiльше нiчого вмiстити. Вона нiчого не хоче. Аби тiльки поночi було, як зараз, i тихо.
Все од неї тiкає, все одцуралось. Був у неї Андрiй - цiлий вiк гризлася з ним, а тепер нема вже й Андрiя. Пестила мрiю про землю, а земля встала проти неї ворожа, жорстока, збунтувалась i втiкла з рук. Як марево поманила i як марево щезла. Лежить холодна i ссе тепер кров...
Їй нiчого не треба. Аби тiльки поночi було i вiчно нiмувала ся пустка, як в домовинi.
Рипнули дверi.
- Хто там?
- Я.
Дивно. Прожила життя, а воно раптом впало у прiрву. Хоч би слiд залишило, хоч би згадку яку. Все зап'яв морок. Все чорне. Навiть нинiшнiй день одсунувсь далеко, так далеко забiг, що видається давнiм, давно забутим сном. Чи то було сьогоднi, чи нiчого не було? Одно тiльки виразно яснiє у пiтьмi: одрiзанi пальцi Андрiя. Три жовтих цурпалки, в оливi, з прилиплим пiском. Шукала, десь був четвертий, i не знайшла. Що б пошукати краще!..
- Де ти була?
А пальцi крутились перед очима, як хробаки. Синi нiгтi мутно блищали, як мертве око, пожовкла шкура зiбралась в зморшки, i мiж ними чорнiв робочий бруд... Вона їх поховала - тiльки забула, в якому мiсцi... Голова в неї починала болiти од того, що не могла згадати.
- Де ти була?
- Марка рятувала.
- Утiк?
- Утiк.
- А батька забили...
Бiльше не було слiв. Нiхто не будив вже чорної тишi, що наливалась крiзь вiкна у хату.
Важким холодним сном за хатою спала земля, а високо над нею трiпались зорi, наче в небесному акварiумi грали золотi рибки.
На свiтаннi козаки вступили в село...

31 березня 1910 р.

читати