Завантажити

вагання - i довга фiгура розiгнулась поволi та захиталась на нетвердих ногах, як привид у чорнiй сiтцi стiкаючих вод. Великi Семеновi руки, мов клiщi рака, надаремно шукали, за що б схопитись.
- Вiн вийде!.. вiн зараз вийде з води!..
Тi, що тягли тiло Андрiя, скочили в воду i одним махом сокири поклали Семена назад у воду.
I знов жорстока тиша здушила серце у жменi, знову болюча жага кривавого слова розтягнула хвилю у вiчнiсть. Чия тепер черга? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало iншим змогу передихнути коротку хвилину пiльги.
Однак напружену тишу нiщо не порушало. Пiдпара пошепки радивсь з Максимом, i тiльки за плечима у юрми билось i розривалось голосiння Маланки та плач жiночий.
Раптом все стрепенулось. Юрма зiтхнула великими грудьми i паче брижi пробiгли по нiй, як по водi.
- Ведуть! Прокiп iде!
Прокiп пiдходив спокiйний i дiловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважнi були його рухи i неймовiрним здавалось, що ся людина iде на смерть. От зараз пiдiйде, стане, вийме з кишенi заяложений зшиток i прочитає громадi, скiльки зорав, засiяв та що продав. Iнакше не може бути.
Всi очi вп'ялися в нього, а вiн спокiйно все наближався.
Пiд ноги йому попалась пляма свiжої кровi. Вiн завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблiд на виду i пiдняв очi. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Пiдпарi i купцi людей, що вже стояли напоготовi. Вiн зрозумiв. Однак привiтався.
Пiдпара махнув до нього острiшками брiв.
- Чому сам не прийшов? Ще посилати по тебе... Готуйся. Даси одвIт перед богом.
- Хiба ти пiп? Я дам одвiт громадi. Вона настановляла мене.
- Пiзно вже, братiку. Зараз помреш.
- За вiщо?
- Нiколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.
- Громада так присудила?
- Громада.
Прокiп глянув навколо. Бiля Пiдпари стояли Олекса Безик, Iван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумцi.
- I ви про мене? Що я зробив?
Вони мовчали.
Рятунку не було.
Дядько Панас торкнув його в плече.
- Може, покликать Марiю?
Прокiп безнадiйно махнув рукою.
- Покличте.
Вона ледве протиснулась крiзь натовп - в новому цупкому кожусi, яким загортала дитину, i зараз уклякла на обидва колiна на мокру од кровi землю.
- Помилуйте нас, пане старосто, i ви, чесна громадо... Коли б його не обрали, вiн би в тому не був.
Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один i в другий бiк.
- Годi, Марiє... вставай... - спиняв її Прокiп. - Слухай, Марiє...
I на хвилину замовк. Забув усе вiдразу.
- Слухай, Марiє... ось що... коня продайте... нащо вiн вам...
- Ой, боже, - голосила Марiя.
- Мовчи. З тих грошей оддай десятку Пилипу, що я позичив... хлiб, як змолотиш, не продавай, щоб була своя мука... Мою одежу лиши для сина, як виросте - зносить.
- Швидше там! - наглив Пiдпара.
- Ой, - голосила Марiя.
- Кланяйся мамi... нехай простять... та й вже. I ти прости...
Вiн тричi, як перед говiнням, поцiлувався з нею, приклав холоднi губи до чола дитини.
- Готовий? - питав Максим.
- Ще маю грошi громадськi... ключi.
Вiн полiз у халяву i витяг звiдти ганчiрку.
- Полiчiть... Тридцять вiсiм рублiв i дванадцять копiйок. - Потому згадав:
- Ще двi копiйки.
I вийняв з кишенi разом з ключами.
Максим забрав.
- Ще маєш що?
- Дозвольте скинуть жупан.
Вiн розщiбнувся i лишився в однiй сорочцi.
Круг нього з спiвчуттям гомонiли:
- Добрий жупан.
- Шкода було б, якби умазався в кров.
Пiдпара набивав ще рушницю, решта чекали готовi.
- Стiйте, - спинив їх Панас Кандзюба: - я сам. - Вiн все ще бiля Прокопа тупав.
- Крiпись, синашу. Служив досi громадi, послужи ще востаннє. Страшно нам... вiйсько iде... не всiм бути в одвiтi... тобi заплатить бог... Перехрестись.
Прокiп перехрестився.
Марiя все голосила i рвала на собi кожух. ЇЇ одтягли мiж люди.
- Прощайся, синашу...
ПрокIп вклонився на чотири угли.
- Простiть мене, люди... Може, кому чим завинив... Прощайте...
- Хай бог простить... Прощай i нам...
Панас Кандзюба знову торкнувся небожа.
- Куди тобi стрiляти?
Прокiп втупив у нього вже мертвi очi. Подумав.
- Стрiляйте в рот.
Бiлий, як сорочка на ньому, вiн намагався розтулить рота, але не мiг. Спiднi щелепи тряслись в нього, твердi i нерухомi, як дерев'янi.
Панас приклав рушницю мало не до обличчя i бахнув.
А в одповiдь на пострiл лице плюнуло цiвкою кровi i обiлляло Панасовi руки i груди.
Прокiп впав на колiна. Пiдпара добив його ззаду.
Народ п'янiв од запаху кровi, хрипiння смертi, порохового диму. А Гуща? А Хома Гудзь? А Iван Редька? Як! Вiн ще живий?
Однак нi Хоми, нi Гущi не було. Вони десь щезли.
Пiдпара найшов охочих i послав їх шукати.
Тих, що намагалися потай втекти за спинами юрми, забрали на зборню. Звiдти їх випускали поодинцi мiж два ряди i брали в вогнi, або у кiлля. Так згинули Редька молодший iз братом та Сава Гурчин, останнiй за те лиш, що побив вiкна колись в

читати