Завантажити

затятись, той всiх винуватив. Усi розбивали, грабували й палили. Село винувато, село буде i одвiчати. Але село не хотiло. Докори i сварки пiдiймали стару ворожнечу, наповерх сплили забутi кривди й грiхи. Спокiйнiшi всiх гамували. Цитьте. Нiчого не буде. Тепер наша сила i наше право.
В полуднє од переїжджих почули про Осьмаки. Там козаки пiдпалили село, бо люди не схотiли виказать винуватих. Село горить.
Тодi пiшли нарiкання. За що всiм гинуть? Хiба не Хома пiдмовляв? Не вiн скликав народ? Хома i Андрiй. Не мине лихо, видко, й за панську землю. Поки не було Гущi, в селi був спокiй. Що тут казати. Гуща i Прокiп збунтували народ, вони у всьому виннi. Казали - народне право, наша земля, а тепер - козаки.
Панас Кандзюба хвилювався найбiльше.
- А що? На моє вийшло. Озуть пана у постоли... от i озули.
Пiд вечiр на селi появився Пiдпара. З того часу, як прийшов манiфест, його нiхто не бачив, вiн наче щез. Тепер iшов спокiйний, високий, похмурий, немов трохи пристарiв. Його не займали. Навпаки, услiд йому заздро дивились.
- Такому нiчого не буде. Вiн сидiв тихо.
Його уважали хитрим, розумним i обережним.
Що ж тепер робити?
Тривога обiймала село. Переказам не було кiнця. Оповiдали, що в Осьмаках од куль козацьких полягли не тiльки дорослi, а й дiти. Що недобитих складали на вiз, як снопи, i так везли в тюрму. Крiзь щаблi воза цiлу дорогу капала кров. Що жiнки голосили так сильно, аж чутно було на далекiм шляху. Що од пiдпалу погорiла худоба i хлiб. Жах малював усе страшнiшi й страшнiшi картини. Од неспокою люди не могли всидiти в хатi. Що треба робити? Як рятуватись? Хто знає? Бiда неминуча. Уявлялись вогнi, руїни i кров. Дiти сторожили шлях за селом, найменший галас будив тривогу.
Звiсно, такий Хома або Андрiй не мали чого боятись. Що ти з них вiзьмеш? Нi кола, нi двора. Харпаки, злиднi призвели до бiди та й поховались. Сьогоднi спалили гуральню, а завтра пiдпалять у когось хлiб. Недурно каже Пiдпара: не жди добра од палiя.
Олекса Безик радив вернути пановi землю. Все ж буде менша вина.
- Ну, а гуральня?
Правда, її не збудуєш наново. Чорнi руїни гнiтили, як нечисте сумлiння.
Однi питали, чи не краще б вийти назустрiч вiйську з хлiбом та сiллю, упасти в ноги, скоритись. Другi радили битись, не пустить козакiв.
Але все се було не те.
Один тiльки Пiдпара спокiйно ходив мiж людьми i прислухався, а його очi, глибокi й суворi, щось замикали пiд наметами брiв.
Усiм здавалось, що Пiдпара щось знає.
Але Пiдпара мовчав.

* * *

Вiд кого пiшла та думка, хто перший її подав, трудно було сказати. Може, Пiдпара посiяв своїм суворим зором, а може, вона сама зродилась i осiла глибоко в серцi, як камiнь на дно. Доволi, що люди мовчки її прийняли, як останню надiю, як єдиний рятунок. Нехай краще загине кiлька людей, анiж цiле село. Важка таємна згода запанувала мiж людьми. На мить одчинився тайник, щось пропустив i зачинився знову. А в ньому, як сiм'я в жiночому лонi, росло щось i стигло i падало тiнню на замкненi обличчя.
В осiннiй пустцi, що облягала село, чулось зловiсне дихання якогось лиха, щось невблаганне, неминуче, жорстоке i вимагало жертв.
У Пiдпари пiд образами свiтилась лампадка. Святочний настрiй обiймав хату, лiг на обличчя Пiдпари. Вiн говорив поволi, важко, наче одраховував грошi, i перед людьми знов був давнiй Пiдпара. Народ товпився в хатi i в сiнях. До нього прийшли, вiн знов був потрiбний. Тодi як iншим страх одняв розум, заслiпив очi, Пiдпара не боявся нiчого. Вiн був як скеля серед розхитаних хвиль, що мали надiю спинити на нiй свiй бiг та знайти рiвновагу. Вiн знав, щo радить.
Панас Кандзюба хитав головою. Так, так. Нехай приходить вiйсько, коли вже буде по всьому. Винуватих нема. Сама громада їх покарала. Тодi не буде за що карати всiх. Не село бунтувало, а тiльки привiдцi. Коли б не вони, було б спокiйно. Хто зробив забастовку? Вони. Хто забрав економiю в пана? Вони. Хто гуральню спалив? Таки вони. А усiм нам гинуть за них? Рiшитись хати - та що там хати - може, й життя.
Вiн хвилювався.
Пiдпара насував брови.
- Тепер вiн панське бере, а пождiть трохи - вiзьме i ваше. У тебе, скаже, є десятинка зайва, оддай. Той склав яку сотню - рiшайся грошей. Забере в мене, в тебе, Максиме; а тодi i в бiднiших. Вiд них життя не буде.
Гаврило, Пiдпарин тесть, вплiв в сиву бороду жовтий кiстяк руки.
- Що там? Пострiляти та й вже.
Жорстоке слово, кинуте вперше, забряжчало, як нiж серед тишi.
Свiтлиця важко замовкла. У мовчанцi згоди, що затулила уста, страх родив подлiсть.
Коли б не було чого за се?
Тодi рудий Максим, староста сiльський, витяг з кишенi знак i почепив на груди.
- Я одвIчаю. Ось тут бомага. Приказ стреблять всiх бунтарiв. За се нiчого не буде.
Одною рукою вiн бив себе по кишенi, другою поправляв знак.
I все блищало на ньому: руде волосся, густе ластовиння, чищена цеглою мiдь.
А коли так, то чого ждати. Збирайте сход. Нехай розсудять...

* * *

Гола земля, бита крилами вiтру, сiрiла пiд

читати