Завантажити

буде?
Андрiй усiм жалiвся, але тепер його рука зробилась гаслом.
- Дивiться, що роблять з нами в гуральнi!
Його брали за руку i уважно роздивлялись безпальчий цурпалок, наче бачили вперше.
Панський пастух вештався скрiзь, i скрiзь, де вiн з'являвся, його зеленi очi ворушили народ.
Навiть прихильникiв Гущi.
- Хiба ми гiршi за других?

* * *

В середу знали, що се буде в четвер. Хома ходив од хати до хати...
- Як вдарять у дзвони - виходь. Хто не вийде, буду палити.
Вiн був рiшучий; видко було, що вiн не жартує.
Пiзно свiтилось проти п'ятницi свiтло, як в великодну нiч. Люди мовчки готували сокири, кiлки, залiзнi лопати. Дитячi очi стежили з печi за кожним рухом старших.
Часом, коли лопата задзвенiла, зачеплена кимсь, або впав лом, усi жахались. Що, вже? Серед напруження й тишi часом раптом здригалось повiтря, немов од дзвонiв.
- Тс! Тихо!!
Прислухались i, не вiрячи самi собi, одхиляли сiнешнi дверi або висували голови за порiг. Холодна дрiбненька мряка сiялась з неба. Було вогко, непривiтно i тихо. Здавалось - кiнця сьому не буде. Нехай би вже врештi подали знак, коли се неминуче. А може, Хома збрехав, налякався i нiчого не буде? Верталися в хати, блукали з кутка в куток i ще раз обдивлялись наготовлену зброю.
Однак дзвони несподiвано впали. Мiдь струснула осiнню мряку i розсипалась по всiх кутках. Нарештi! Всiм стало легше. Виходили з хат, збивались в купи i поспiшали. Збудженi раптом з холодного сну, дзвони хрипло кричали i гнали вперед вузлуватi фiгури, покрученi непомiрною працею, сю в одно злиту з пiтьмою масу важких лантухуватих тiл, скривлених нiг, твердих, як довбнi, рук.
Перед гуральнею юрба спинилась. Великий мурований дiм, де жив панич Льольо та мiстилась контора, важко сiрiв на чорному небi, холодний, погаслий, i тiльки одно вiкно тьмяно свiтилось, як око напiводкрите. Зате гуральня нахабно смiялась рядом червоних вiкон i гордо пахкала димом.
Хома ходив мiж людьми, ще нерiшучий, наче не знав, з чого почати. А бiля дому був уже рух. Хтось бiг пiд стiною, злазив на сходи, i чутно було, як гримнули дверi. Потому вiкно погасло i знов засвiтилось. Дзвони хилитали дрiбненьку мряку, бились i розривались, а в пiтьмi драглiла юрма. Раптом одчинилися дверi i звiдти почулось тривожне.
- Хто там? Чого вам треба?
Се панич Льольо... се Льольо...
- Чого вам треба?
Хома оддiлився од юрми.
- Ага! Се ти? Нам тебе й треба. Ходи сюди! - i погано налаяв.
Маленька, самотня на сiрiй стiнi фiгура Льольо подалась назад.
- Не пiдходь. Буду стрiляти.
I зараз пiд будинком блиснув наче сiрник вогонь, сухо трiснуло щось i розкололо важким розкотом нiч.
Юрма завмерла й осiла. Сполоханий .дух заколотився на мент в порожнiх грудях. Але Хома його пiдняв.
- Го-го! вiн ще стрiляє! Бий його... бий!.
Те "бий" опекло тiло, як пуга, пiдняло ноги i погнало без тями вперед, в руховi тiл, у вiддиху грудей, в натиску сили, що раптом збудилась з дрiмоти, як пiд кригою будиться рiчка.
Темнi сiни застогнали од тупоту нiг, i пiд вагою тiла, збитого в купу, двигтiли сходи.
Де Льольо? Нiхто не знав. Чи вiн ще тут, чи, може, втiк, чи його б'ють, чи тiльки ловлять. Тiло налягало на тiло i ззаду чуло на собi гарячий вiддих, що гнав наперед. Перед дверима зробився тиск, а знизу все напирали. Дверi були замкненi. Хома бив в них плечем, i в густiй пiтьмi, де не видко було лиця сусiда, глухо гупали плечi, трiщали сухi дошки. Раптом дверi подались, i щось вiйнуло звiдти, як iз безоднi. Люди хитнулись вперед, у чорну пустку.
- Постiйте, зараз! - крикнув Хома.
Минула хвилина.
I сталось чудо, короткий сон, од якого усi послiпли. Електричне свiтло раптом залляло велику свiтлицю, наче махнуло срiбним крилом, i вiдбилось в помостi, в рядi великих дзеркал, в золотi рам. Бiлi серпанки, як хмари на весняному небi, злегка гойдались на вiкнах, зеленi дерева схилялись над шовком меблiв, етажерки з цяцьками блищали, як царськi врата, а триногий рояль, мов чорний казковий звiр, одкрив широку пащу i скалив до свiтла бiлi здоровi зуби. Ся змiна була така раптовна, що схвильована юрма застигла i лиця залляли усi дзеркала, ледве мiстячись в рамах.
Але Хома одним махом замазав картину.
Вiн вхопив кiл, замахнувсь i спустив на рояль. А-ах!..
Триногий звiр хряснув i дикою гамою струн, од жалiбних до грiзних, ревнув пiд стелю. А високi кiмнати пiдхопили той рик i рознесли по всьому дому. Люди збудились зi сну, ожили, заворушились. Хвиля бухнула через дверi у хату i вдарила в стiни. Тодi раптом впали коли на тихi води дзеркал i бризнули з дзвоном на помiст скалками обличчя, що там мiстились.
А дiм все сповнявся новими. Ослiпленi свiтлом, заглушенi дзвоном битого скла, вони налазили з сiней, як оси з гнiзд, i накидались ослiп на все, що попадало пiд руки.
Бий все!
I накидались на все. Намагались роздерти стiльцi за ноги, а коли не вдавалось, били ними об землю i насiдали грудьми, як на живу iстоту. Мовчки, зцiпивши зуби. Кiлки змiтали скло з етажерок дощем

читати