Завантажити

Маланка весь вечiр снувала мрiї. Щось буде. Прийде щось гарне i перемiнить життя. Щось станеться раптом не сьогоднi, то завтра. Їй не хотiлось нiчого робити i, склавши руки, як у недiлю, вона гаптувала словами хитрi мережки. З Гафiйкою вдвох вони ставали на порозi у сiнях i довго дивились, як свiтяться вiкна скрiзь по селi. Там, в кожнiй хатi, чогось чекають, готовi, як сухий трусок, що жде пiдпалу. У кожнiй хатi цвiте надiя, ростуть сподiвання.
I певно, нiколи ще стiльки не сходило свiтла, як у сi довгi, тривожнi осiннi ночi.

* * *

Вiтер скакав з розгону, рвав голоси i дим, а блiде сонце, показавшись на мить, висипало з-за хмар на землю своє останнє багатство.
Гафiйка ловила хустя, що розметав вiтер по дворi, як стадо бiлих гусей. Хазяйська сорочка надулась, котилася кругла, мов вагiтна жiнка, рукавами ловлячи землю. Вiтер свистiв Гафiйцi у вуха, а їй здавалось, що її кличуть.
Нi, таки кличуть. Вона озирнулась.
Од ворiт махав на неї Прокiп.
- Чого ти?
Вона не чула.
- Що там таке?
- Неси твiй прапор.
За ворiтьми було повно народу. Тут i Маланка з своїми сухими руками, важкий Панас Кандзюба, i дiти, що скакали пiд плотом, як горобцi.
- Швидше винось?
Що сталось?
Гафiйка метнулась до хати.
Кiлька рук простяглись до Гафiйки, але Прокiп взяв сам.
Вiн в'язав вже червону китайку до держака.
Народ нетерпляче гудiв. Таки дiждались. Прийшов манiфест.
Пiдпара стояв на хатнiм порозi, чорний, як тiнь, пiдпер плечима одвiрок i мовчки дивився.
Нарештi прапор пiдняли. Червона китайка залопотiла на вiтрi i заскакали на нiй слова, наче живi.
Земля i воля!
Всi зняли догори очi i щось пройшло по юрбi, немов зiтхання.
I рушили далi. Гафiйка забула за своє хустя. Бона йшла в юрмi, наче у снi. Щось сталось. Сподiване, правда, бажане, але неясне. Якийсь манiфест.
Бiля неї був Прокiп, i їй здавалося, що вiн одразу вирiс. Його великi запрацьованi руки спокiйно лежали на держаку, ноги ступали твердо.
З сiрого гомону виривались окремi слова.
- Хвалити бога, дiждались люди...
- Всiм буде, всiм стане, - дзвенiла Маланка. Вiтер рвав тi слова i кидав назад:
- Всiм стане, наша земля...
- Тепер, пане добродзею, одiллються вовковi овечi сльози.
На червонiм обличчi Андрiя молочнi вуси сидiли, як два голуби.
Панас Кандзюба свiтився.
- Озуєм, Андрiю, пана у постоли!
- Аякже!..
Пiд плотами червонi дитячi ноги одкидали болото.
Дiти забiгали вперед i пискливо кричали:
- Земля i воля! Земля i воля!
Прапор мотався, наче вогонь на вiтрi...
З хат висипали люди. Вони здiймали шапки, хрестились i приставали. Стрiчнi завертали назад.
- На зборню! Там манiфест.
Дорога наллялась народом.
Було нове щось в людях. Глибокi очi горiли на сiрих обличчях, наче восковi свiчi по сутiнках в церквi. Гафiйцi здавалось, що ясна для неї кожна душа i кожна думка, як своя власна. Щось урочисте було в трепетi корогви, в тихому сумi осiннього сонця, в тривожно-ясних обличчях. Наче в темну весняну нiч палали восковi свiчi в руках i пливло аж пiд зорi "христос воскрес".
Раптом переднi спинились.
З-за вугла виплив другий потiк i перерiзав дорогу. I там теж червоний прапор був попереду. Прокiп високо пiдняв свою корогву.
- Земля i воля!
- Земля i воля! Будьте здоровi з святом.
- Будьте i ви...
Усi змiшались.
Маланка обiймала вже ковалиху.
- Кумочко, кумо...
Не могла говорити.
Вони цiлувались. Сухi Маланчинi руки тряслись на гладких ковалишиних боках.
- Слава боговi, слава..
Вiтер зiрвав в ковалихи з кiнчика носа сльозу.
Рушили далi. Тепер двi корогви, з'єднавшись, попливли разом. Вони хвилювали i вигинались, як окриленi вiтром вогнi.
Народ облiпив зборню так тiсно, що свити злились в одну суцiльну лаву i не було чим дихать. На рундуцi читав щось Гуща. Вiн вже втомився, захрип, але тi, що надiйшли, теж хтiли чути. Дальнi повитягали шиї, приклали долонi до вух. Переднi не хотiли нiкого пускати, щоб ще раз почути. А люди все йшли i однi другим налягали грудьми на плечi.
- Що вiн читає? - воля, свобода, а де ж земля?
- Хiба не чуєш? Вiн тiльки про землю й читає.
Низьку Маланку зовсiм затерли. В теплi людського тiла, в випарах поту - їй зовсiм добре. Вона не слуха. Що там! I так вiдомо. Се вже всi знають, що землю оддали людям. Краще б, нiж тут стояти, пiти гуртом на панське поле, пустить по ньому плуг. Побачити швидше, як вiн крає незмiрянi ниви, одверта скибу, дiлить людей. Оце твоє, а це моє... Щоб порiвну всiм. Дивiться! Навiть Андрiй зняв перед миром скалiчену руку, щоб не забули за нього. А давно проклинав землю? Ну, та минулось. Тепер вона добра, непам'ятлива, тепер у неї немає серця проти Андрiя. Сама земля смiється до неї, подає голос. Он! як грає проти сонця рудою стернею.
Бiля зборнi зiбрався весь мир.
Село спустiло. Самотою повзли мiж хатами бруднi дороги, наче плазували чорнi гадюки, вiтер скуб солому по стрiхах, а на розритi городи спускались хмари ворон.
Якась баба, вилiзши з хати,

читати