Завантажити

догадалась, винесла з льоху два кошики яблук i всiх частувала.
Тимчасом Гуща скiнчив. Народ пiдходив довго, i довго важкi робочi руки грамузляли кривульки або ставили хрест, щоб було мiцно. Прокiп скликав всю двiрську челядь, одняв ключi.
- Хто не хоче служити громадi, може йти з двору.
Не схотiли ключниця i хурман, їх не тримали. Двiр помалу пустiв. Лишились тiльки обранi - Прокiп, Гуща й Мажуга.
Панський маєток перейшов до народу.
Нiхто так щиро не дбав про "народне добро", як Прокiп. По цiлих днях вiн вештався од стодоли до стайнi, од обори на тiк, видавав челядi харч, коням обрiк та зерно птицi. Скрiзь сам доглядав, скрiзь робив лад. I все записував в книжку, щоб знали, що, куди й скiльки пiшло. Хитав головою i дивувався, який нелад. Нi, таки з пана поганий господар. Пропадало добро без хазяйського ока. Треба хлiб молотити, а машина i досi стоїть без направи. Плуги поржавiли, без лемешiв, на конях подертi шлеї. Все потребує працi i грошей, а грошей не було. Тодi порадились разом, i ПрокIп повiз продавати пшеницю.
Всi троє оселились в конторi у тих кiмнатах, де жив економ. Жiнка намагалась, щоб Прокiп ночував вдома, їй було чудно без хазяїна в хатi, але вiн й слухать не хотiв: його обрала громада.
По ночах йому не спалось. Виходив з контори, пiрнав у гущу осiнньої ночi i прислухався, як калатав стукач навкруг подвiр'я. Було чудно i радiсно разом. Що недавно бачив у мрiях, тепер здiйснилось. Життя до людей повернулось лицем. Справедливiсть глянула у вiчi. Не буде бiльше бiдних i багатих, земля всiх нагодує. Народ сам скує собi долю, аби тiльки не заважали. Оцi будинки, покої, по яких перше блукала одна несита i загребуща людина - тепер пiдуть пiд школи. Тут будуть збиратись люди, там буде читання. Уява малювала iнше життя, нiч розступилась, сяли вiкна вогнями, гомiн розпирав стiни, пiдiймав груди...
Ще не свiтало, а Прокiп будив наймитiв, дзвонив ключами.
В руках у нього вiчно бiлiла книжка. Вiн заводив у неї кожну народну копiйку, кожне стебло. З села приходили люди.
- Ну, як там економiя наша?
Всiм було цiкаво, як ведеться хазяйство, що управителi роблять. Що краще - чи подiлити землю мiж люди, чи, може, гуртом оброблять поле i тодi вже дiлити хлiб. Маланка мало не пробi кричала, щоб швидше дiлили. Всiм поясняли, водили на тiк, на обори, радились, на що ужити будинки.
- Тут би варто школу зробити, - говорив Прокiп.
Але Гуща йшов далi.
- Школу маємо вже, зробiм краще народний унiверситет.
Люди приставали на все, на школу й на унiверситет. Нехай навчаються люди, не все ж панам.
Панас Кандзюба дививсь на поле, що простяглось од ворiт i упиралося в небо, i все зiтхав. Йому було досадно, що пан утiк, що вiн не побачить "пана у постолах".
А по полю вiчно блукали якiсь фiгури i чорнiли на сiрому небi. То нетерплячi мiряли поле, щоб дiзнатись, скiльки прийдеться на душу.
Маланка, закасавши спiдницю та вся зiгнувшись, мов чапля, переставляла ноги по глеюватiй рiллi.

* * *

Хома смiявся i погано смiявся.
- Стережете панське добро? Ха-ха! Пильнуйте, пильнуйте, щоб не пропало. Подякує пан, як поверне назад. Аякже...
Зеленкуватi очi скакали в нього, як жаби понад болотом.
- Вiн дума один iз другим, що як пан втiк, то вже й пропав. Якраз! Такий не згине. Нажене козакiв повне село та й шусть у теплу хату. Спасибi вам, люди, що зберегли. На твоїй спинi запише подяку. Нi, коли хочеш робити, то роби так, щоб вiн не мав охоти вертати, щоб йому пустка смердiла. Викури димом i вогнем... Зрiвняй усе з землею, щоб було голе наче долоня...
Хома тицяв грубим пальцем в долоню.
- О!.. Як долоня.
Тi, що їм снились панськi корови, завiдськi гуси та iнше добро, ловили Хомине слово.
Бо таки правда. Коли б не вигадував Гуща, в них усе було б так само, як у людей. Ще чи дiлитимуть землю, чи нi, хто його знає, а тимчасом яка користь людям?
Андрiй здiймав скалiчену руку.
- Де ж правда? Нам таке роблять, а ми ж що їм за те?
I поглядав на гуральню. Його дратувало, що вона ще стоїть, гордо пiдiйма комин i бурха безжурно димом, наче смiється.
- Пан втiк, а панича Льольо на насiння лишили. Нехай курить, пане добродзею, горiлку. Хе-хе!
Хома сердито сапав.
- Атож. Так i буде стояти, що з нею зробиш?
Ну, Хома знав, що зробити. В нього справа коротка:
- Спалити.
I те "спалити" як вiтер свистiло у нього в зубах. Було чудо, що гуральня досi стояла. Тiльки мулила очi. Скрiзь по селах покiнчили з панами, скрiзь димились руїни, а тут - гуральня. Куди не глянеш - вона. То комин упаде в око, то дим, як чорний кудлатий змiй, трiпоче в повiтрi. По ночах гуде свисток та горять вiкна, як вовчi очi, i все так само, як досi, наче нiчого не сталось. Що за мара? Тепер мужиче право, не панське. Скрiзь погромили панiв, та й так минулось. Навiть стороннi смiються. Коли б не Прокiп, не Гуща - давно зробили б кiнець. А панич Льольо? Яка користь од нього? Як ссав народну кров, так буде i далi ссати. Андрiя скривдив, невже чекати, поки i другим так само

читати