Завантажити

стебло.
- Марiя? Що ж, молодиця, як молодиця... Їй аби люди, аби послухать та свого докинуть. Не так склалось, як думав. Менi б товариша треба, та ти не схотiла.
Стебло не давалось, тiкало з-пiд пальцiв.
- Облиш, Прокопе, годi.
- Та я нiчого. Не кличеш жалю, сам часом прийде до тебе. Все сподiваєшся Гущi?
Гафiйка пiдняла на Прокопа очi.
- Сеї ночi Марко менi снився.
- Ага! Я i забув. Дядько Панас стрiв мене вранцi: прийду до вас, каже, послухать, про що там мудрi радять...
- Сниться менi, тiльки я нiби скiнчила розносить листочки i вже останнiй виймаю, щоб застромити Петровi в повiтку - хтось мене ляп по руцi. Я так i захолола уся. Дивлюсь - Марко. Такий сердитий. "Я, каже, сиджу за вас у тюрмi, а ти так слова мої сiєш? Покажи руки". А менi соромно - страх, що руки порожнi, очей звести не смiю, не смiю показать йому руки. I хочеться похвалитись i не добуду голосу з грудей. Чуєш, Прокопе, коли нових даси? У мене бiльше нема.
- Нема i в мене. Пiду на тижнi в город, то принесу. А ти заходь.
ПрокIп обiймав оком Гафiйку. Туга, здорова, чиста - вона свiтилась на сонцi, як добра рiлля, як повний колос, а очi мала глибокi та темнi, як колодязне дно.
Тi очi його чарували. Прокiп зiтхнув.
Але - зiтхай, не зiтхай - iнакше не буде. Вiн хтIв принаймнi словом полегшити свою душу, як хмара чує потребу вилить свою вагу, i говорив. Бо що свої болi - пусте. Свiтове горе велике. Вiн надивився на нього. I вдома i по свiтах. Скрiзь бiднi сподом, багатi зверху. Долиною сльози, верхами глум. У поросi люди, як той шпориш придорожнiй, затолоченi сильним, багатим. I нiкому крикнуть: зведись, народе, простягни руку по свою правду. Як сам не вiзьмеш, нiхто не дасть. Не народився, видко, ще той, кого почують. Треба мати великий голос. А що ми можемо? I де наш голос? Тiльки пошепки скажеш: вставай, Iване, обмий лице. Зведися, Петре, нас бiльше буде. Коли б спромога хоч це зробити, кiлькох збудити, а тi вже iнших. Запеклась кривда у кожного в серцi - торкнись до болячки - i запече.
Щось було тихе, покiрне в тих скаргах, наче рiчка журливо дзвенiла по дрiбних камiнцях.
Нi, Марко не такий. Вiн як бурчак рвав би камiння, рив береги, з корiнням вивертав би дерева. Його слухали б всi.

* * *

Тепер для Маланки настали кращi часи. Андрiй буй при роботi i хоч не весь заробiток приносив додому, а все ж голоднi вони не сидiли. З Андрiєм вона рiдко й стрiчалась, бо вiн ходив лиш на нiчну змiну, а удень спав, або блукав десь удвох з Хомою. Маланка з Гафiйкою теж заробляли, i днi iм минали на чужiй нивi. Проте Маланка не мала спокою. Чутки про землю ожили з весною, наче посходили з зiллям укупi i з ним розростались. Дарма, що разом з клунками насiння вона кинула в порохової колишнi надiї; вони тепер знову прохались до її серця. Iз уст в уста, од хати в хату, з села в село - котилась радiсть: будуть землю дiлити. Хто сказав перший i хто останнiй - нiхто не питав. Чутки пливли як хмари, самi собою, носились в повiтрi, мов пил з квiток в час красування ниви.
- Чули? будуть землю дiлити.
- Обдарують людей. Минуться злиднi.
- Земля вже наша. Скоро почнуть дiлити.
- Навiть пани гомонять: оддаймо землю.
- Пани? Не вiрте.
- Аякже!
- Звiсно, бояться.
В Маланки очi блищали.
А тут - сама земля подає голос.
Спiває Маланцi колос, смiється лука раннiми росами, дзвоном коси, кличуть городи синiм сочистим листом, тучна земля диха на неї теплом, як колись маминi груди.
А на той голос подає голос Маланчине серце, обзиваються руки, сухi i чорнi, що силу вiддали землi i в себе взяли вiд неї силу.
Часом, серед роботи, вона ставала i оглядала землю.
Котились низом ниви, стелились горбами, повнi, свiжi, багатi, та все чужi. Скiльки оком захопиш, кiнця-краю немає. А все чужi. I навiть не людськi, а панськi. Нащо йому? Куди все подiне?
Серце болiло дивитись, а вже поле потиху шептало i потiшало:
"Не журися... подiлять... подiлять"...
Думи про землю будили Маланку по ночах. Вона прокидалась, вся зрошена потом, тривожна. Їй раптом здавалось, що се неможливе. Не оддасть свого добра багач мужиковi нiколи, нiколи. У нього грошi, у нього сила, а що в мужика? Чотири кiнцi - руки та ноги. Нiчого з того не вийде, все буде, як було: довiку буде убогий на чужiм марнувать свою силу, до домовини не зазнає Маланка кращої долi, зносить Гафiйка красу i лiта по наймах, зчорнiє, зiв'яне на чужiй працi, як її мати. Тiльки й землi твоєї буде, що лопатою згорнуть на груди.
Холодним потом обливалась Маланка, вся терпла i гострим оком вдивлялась у пiтьму, наче питала: як буде? Але нiч темна, слiпа i глуха: вона вмiє тiльки мовчати. Тимчасом сподом, потай од холодної думки, ворушилася тепла, маленька i добра. Вона щось шепотiла Маланцi i вела за собою на поле.
Хвилює на сонцi нива, та божа постiль, льон процвiтає синьо, сказав би - небо задивилось в озерце, на сiножатi - вiз. Гафiйка годує дитину, а друге бiля Маланки: "бабо!..". I все те - родюча нива, вiз, конi, кубло,все те своє, рiдне, з

читати