Завантажити

серцем зрослося. "Що ж се я вбралась сьогоднi у сап'янцi червонi, наче у свято... бач, процвiтають на нивi, неначе мак"...
Вранцi Маланка - кого стрiла - питала:
- Не знати, будуть дiлити землю?
Ковалиху - i ту зачепила:
- Чули, серце, скоро землю нам мають давати.
- Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тiльки в людей i розмови, одним тiльки живуть, одним i дишуть. Мiй ще з зими купив у пана одну десятину: й завдаток дав, а далi не хоче платити. Нащо, каже, маю викидать грошi, коли однаково земля буде моя. Нехай пропадає завдаток. А менi шкода й завдатку. Оце! Щоб за своє та ще й платити. I копiйки не дам. Нападаюсь на свого, щоб одiбрав, а вiн не хоче. Що з воза впало, те, каже, пропало. Будуть, будуть дiлити. Вам бiльше прийдеться, бо ви безземельнi. Коли б тiльки справедливо дiлили, щоб люди не бились помiж собою...
- Ой, коли б то дав милосердний... Звiсно, люди - божi собаки, гризуться. Спасибi вам, серце, за добре слово. Хай вам господь помагає, де тiльки лицем обернетесь...
Маланчине серце топилось, як вiск. Їй навiть чудно, що з ковалихою вони часто у сварцi.

* * *

Марiя сплеснула в долонi.
- Глядiть, i дядько Панас прийшли послухать!
- Хiба не можна? Може, тут щось погане говорять?
Низька корячкувата постать спинилась на хатнiм порозi, переставила довгий цiпок з корою у хату i, спершись на нього, щулила очi. Здавалось, вербовий пень витяг з землi своє корiння та причвалав мiж люди, цупкий, битий негодою, з духом землi, на якiй рiс. Стара Кандзюбиха кликала брата:
-Заходь, заходь у хату.
Всi повернули до Панаса обличчя, а чужий раптом замовк, поклав руки на стiл i заклiпав очима.
Панас все ще роздивлявся по хатi.
- Щось у вас свiтло погано горить, не розберу я зразу.
Але вiн вже пiзнав. Коло Гафiйки сидiв Олекса Безик, якого на селi звали Пiвтора Лиха. Вiн мав дiтей, як маку, i анi клаптика поля. В кутку пiдпирав стiни високий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий, весь як складаний ножик. Вiн тiльки й жив з того, що на клишоногiй кобилi возив євреїв на вокзал. Були тут Iван Короткий i Iван Редька, Олександр Дейнека та Сава Гурчин, всi безземельнi, або такi, що їх земля не могла згодувати.
Тодi Панас переставив через порiг свої чоботища, в яких, певно, бiльше було онуччя, нiж нiг, i примостився бiля Марiї.
- А хто ж той чорнявий, що за столом?
- Се чоловiк з Ямищ,пояснила Марiя i обернула до чужого зацiкавлений вид.
- Розказуйте далi,-попрохала вона.
Той перестав клiпать очима. I всi обернулись до нього.
- Ну, значить, зiбрались ми зараз на зборню, староста з нами, так i так, пишiть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що нiхто з нас не буде робити в пана по давнiй цiнi. Тепер пiший робочий - рубель, а кiнний - два. Робочий день має бути коротший на четвертину.
- Ого!
- Цитьте! нехай говорить...
- Жати за шостий, а не десятий снiп, молотити за восьму, а не тринадцяту мiрку...
Осе тал добре! Голови по кутках закивали, а довгорукий Мажуга на знак повної згоди, складався i розкладався, неначе ножик.
-А як пан не пристане?
Стара Кандзюбиха пропхалась крiзь натовп i обережно зменшила у лампi свiтло.
Справдi, що буде, як пан не пристане? Чоловiк з Ямищ помовчав хвилинку, глянув навколо i одрубав:
- А не пристане, то забастовка.
Марiя сплеснула в долонi.
- Заба-стов-ка! Господи милосердний!
Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вiтру.
- Забастовка? Як саме?
А так. Пан кличе косити, добре, карбованця в день. Не хочеш - коси собi сам. Нiхто на роботу не вийде. Настали жнива - давай нашу цiну; незгода, - назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле.
- Ха-ха! От ловко!
Смiх розкотився по хатi, з кутка в куток. Цiлi ряди коливались од нього. Смiх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха!
Пiвтора Лиха впрiв навiть од тої уяви: його лисина, зрошена потом, ловила й переливала блиск лампи. Пан в постолах!..
Перед очима в Панаса невiдступне стояла кумедна постать гладкого пана у постолах, сама серед поля, невмiла i безпорадна. I не легка веселiсть грала в Панасовiм серцi, а давня мужича зненависть, що знайшла своє слово.
Озуть пана в постоли!
У цьому словi була цiла картина, розкiшний план, справедливiсть людська й небесна.
Озуть пана в постоли!..
Але як се зробити?
Ба, як се зробити? Пан не дурний. Свої не схочуть, чужих покличе. Панське все зверху.
На саму думку, що чужi стали б на перешкодi, пiшли б проти громади, засвiтилися очi.
Заговорили всi разом.
Мажуга пiдняв догори руку, наче голоблю.
- Чужих не пускати! Розiгнати! Кiлками!
Го-го! такий не пустить.
Марiя сплеснула в долонi.
- Авжеж. Як не послуха - бити.
Бо вже нiкуди далi, все одно пропадати. - Хоч в яму, гiрше не буде. - Народ зголоднiв, а нiхто не подбає, їсти нiхто не дасть. - А не дасть. Як хочеш їсти - пий воду... - З'їв пiвбiди та й напийся води... - Один розкошує, а другий... Старша бiда, як розкiш. - Озуть пана у постоли...
Однак поволi уява Панасова

читати