Завантажити

оте твоє улюблене прислів'я «Не з ким родився, а з ким водився».
- Ага, паночку мій ґречний! - гукнув Санчо.- Зараз уже не я [646] нижу прислів'я, зараз вони у вас так і злітають- з язика, ще краще, ніж у мене, тільки й того, що пословки вашмості виходять до ладу, а мої - не до прикладу, ну та все ж, що не кажи, а й ті, і ті - пословки. Саме в цю хвилю почувся глухий гомін і якісь прикрі згуки, що лунали на всю долину. Зірвався Дон Кіхот і схопився за меч. Санчо ж прикуцьнув під свого Сірого, а з боків загородився риштунками і в'ючним сідлом джура перелякався не менше, ніж його пан схвилювався. Гомін дужчав, наближаючись до двох наполоханих, точніше, не двох, а одного, бо хоробрість другого добре знана. А річ ось у чім кілька чоловік гнало продавати на ярмарок понад шістсот свиней, і ось ці самі свині рохканням і кувіканням зчиняли такий гамір, який оглушив Дон Кіхота й Санча, тож вони ніяк не могли второпати що ж воно діється. Величезна хрюкотлива череда налетіла на Дон Кіхота й Санча і, не зваживши ні на того, ні на того, пройшла потоптом по обох, розваливши Санчові шанці і збивши з ніг не лише Дон Кіхота, а й Росинанта. Навальність нашестя сієї безрогої нечисті, а також і хрокання її, порвали й змели на землю кульбаку, збрую, Сірого, Росинанта, Санча та Дон Кіхота. Санчо якось зіп'явся на рівні й попросив у свого пана меча, щоб заколоти з півтузіні безчільних сих їмостей безрогих, бо він уже прирозумів потоптали його саме безрогі. На те Дон Кіхот відповів
- Облиш їх, друже ця зневага послана мені як розплата за мій гріх, і справедлива кара небес, що вражає переможеного мандрованого рицаря, в тім і полягає, що його опадають шакали, тнуть оси і топчуть свині.
- Либонь, небесна кара,- підхопив Санчо,- вражає і джур тих 1 переможених лицарів, і лежить вона в тім, що їх кусають мухи, їсть
нужа і в'ялить голод. Хай би ще ми, джури, доводилися лицарям синами чи найближчими родичами, тоді не кривдно було б, що нас карають за їхні гріхи аж до четвертого коліна, але в якому ж покре-венстві Кіхоти і Панси Ну гаразд, лягаймо де-небудь та поспімо до ранку, а там побачимо.
- Спи, Санчо,- одказав Дон Кіхот,- ти родився, щоб спати, а я родився чувати, а поки до світу дам волю думам і виллю їх мадри-гальчиком, якого нишком од тебе зложив сеї ночі в голові.
- Як на мене,- зауважив Санчо,- багато дум для пісеньки не треба. Співайте собі, вашець, скільки-хотя, а я передрімаю, скільки мога.
Одразу, розклавшись привільно на землі, Санчо скукобився й заснув, як убитий, байдужий до клопотів про борги й розписки, до всіх .пере-чувань душевних. А Дон Кіхот, спершись на стовбур чи то бука, чи то корківця (Сід Ахмет Бен-Енхелі не вказує, яке саме було те дерево), в супроводі власних зітхань заспівав
Володарю Амуре,
Згадавши, як жорстоко я караюсь,
Я вмерти пориваюсь,
Скінчити прагну це буття похмуре.

А досягну могили,
Що всім земним злигодням пристань тиха,-
І де береться втіха,
Я знов живу й на смерть не маю сили. [647]

Так, у житті сконавши,
У смерті я знаходжу воскресіння;
Предивне це боріння,
Де смерть з життям себе змагають завше!
Кожну стрічку він окселентував численними зітханнями й досить рясними слізьми адже серце його тужить і рветься на клапті, як згадає про поразку і розлуку з Дульсінеєю.
От уже й задніло, сонце било Санчові в живі очі й нарешті збудило,- він позіхнув, потягся, аж у кістках залускотіло; побачивши, якого спустошення завдали свині його припасам, прокляв він череду, а відтак і декого вище. Врешті обидва рушили далі і так уже надвечори уздріли, як назустріч їм суне душ десять комонних і душ п'ять піших. Серце у Дон Кіхота закидалось, а в Санча тьохнуло тії люди були озброєні копіями й щитами і виглядали бойовито. От Дон Кіхот обернувся до Санча з такими словами
- Аби я міг, Санчо, взятися до зброї, і моя обітниця не зв'язувала мені руки, я розправився б з сією галайстрою, що їде напроти, як з тими пундиками чи марципанами. А втім, може, потерпаємо ми даремно.
Тим часом верхівці під'їхали, мовчки оточили Дон Кіхота і, піднявши копія, притулили клюги до його грудей і спини, погрожуючи вбити. Один пішаниця дотулив пальця до губів тільки белькни, зараз заціплю тобі, схопив Росинанта за вуздечку і повів його манівцями, інші ж, заховуючи предивну мовчанку, погнали слідом за тим, хто вів Росинанта, Санча й Сірого. Двічі-тричі поривався наш рицар запитати, куди його цуплять і чого од нього хочуть, та тільки зіпав, бо рот його запечатувався списовими клюгами. Така сама доля спіткала й Санча всі його намагання озватися закінчувалися тицянням очепу в нього, а заодно і в Сірого, ніби й той збирався заговорити. Споночіло, всі додали ходи, і страх обох бранців ще посилився, тим паче, що провожаті ще й сварилися
- Мерщій, троглодити!
- Цитьте, варвари!
- Начувайтеся, канібали!
- Не скигліть, скіфи, не лупайте очима, люті Поліфеми, кровожерні леви!
До цих вони ввертали ще й інші такі самі прикладки, нестерпні для ушей бездольного рицаря та його джури.
Санчо, той дорогою бубонів собі під

читати