Завантажити

світлиці Дон Кіхота. Той, збентежений і здумілий її появою, скулився, майже з головою забрався під ковдри й простирала і онімів, не можучи здобутися на жодне ґречне слово. Альтісідора вмостилася на стільці при узголів'ї і, зітхнувши зглибока, заговорила тихим і ніжним голоском
- Коли знакомиті женщини або ж скромні дівки топчуть свою честь і дозволяють своїм устам вибігати за межі звичайності й розголошувати сокровенні тайнощі серця, значить, вони з конечності вдаються до цього вчинку. Я, пане Дон Кіхоте з Ламанчі, саме одна з таких дів я закохана, зневолена і зневажена, а проте я терпелива й чеснородна, і от через ці мовчазні муки серце моє ье витримало і порвалося, і я наразила своє життя. Два дні тому через суворість, з якою ти мене трактував,
Ти, до скарг байдужий, як той мармур,
ти, твердокам'яний рицар, я померла, принаймні всі, хто мене бачив, вважали за мертву якби Амур не змилувався наді мною і не допоміг мені врятуватися ціною муки доброго цього зброєноші, так би я й зосталась на тому світі.
- Ліпше б Амур прирік на муки мого осла,- впав у слово Сан-чо,- я б йому спасибі сказав. Але скажіть, сеньйоро, дай вам Боже по-тульнішого за мого пана коханця що ж ви на тім світі бачили Що там твориться у пеклі Я проти того вас питаюсь, що як умирають з розпуки, то неодмінно попадають у пресподницю.
- Сказати по щирості,- відповіла Альтісідора,- я померла, та не зовсім, бо до пекла не втрапила, адже аби я загула туди, то назад не вибралась би ніяким світом. Насправді я дійшла тільки до брами, дивлюсь, аж там чорти, десь із тузінь, ганяють опуку, всі в плюндрах і в камізельках з комірцями, фламандським мереживом оздобленими, і з мереживними таки рукавчиками-манжетами, вкороченими аж на чотири пальці, щоб було замашніше. В руках вони тримали огняні ракетки. Але найбільше ударило мене те, що замість опуки вони перекидалися книжками, чи то вітром, чи то пухом наповненими - диво дивне, та й годі. І вже живим вразом вражало, що попри звичай у гравців радіти виграшеві чи журитися програшем, чулася тільки гризня, лайка, пересварка.
- Воно й не дивина,- зауважив Санчо,- чорти, грають вони чи не грають, виграють чи програють, вічно незадоволені.
- Авжеж,- притакнула Альтісідора,- але мене дивує ще одне (власне, здивувало тоді) після першого ж удару вже було по опуці, тож доводилося раз у раз міняти ці книжки, старі й нові, чудасія, та й годі. Одну книжчину, зовсім новеньку й гарно оправлену, загилили так, що з неї вивалилися всі хляки й порозліталися сторінки. Один чорт сказав другому «Глянь, що то за книжка». А той «Друга частина історії Дон Кіхота з Ламанчі», але це твір не Сіда Ахмета, першого його автора, а якогось арагонця, нібито уродженця Тордесі-льяса».- «Заберіть її геть,- сказав перший чорт,- і киньте аж у пресгіодницю, [654] щоб очі мої більше не бачили».- «Невже це така кепська книжка» - спитав другий. «Така поганюща,- відповів перший,- що якби я зумисне награмузляв гірше, в мене б нічого не вийшло». Вони поновили гру і давай перекидатися іншими книжками, а я, почувши Дон Кіхотове ймення, таке дороге й любе, гарненько запам'ятала це видиво.
- Атож, це було видиво,- обізвався Дон Кіхот,- другого мене на світі нема, хоть тая історія ходить по руках і ні в одних руках не за-тримуєтьсЯі бо кожен їй дає носака. Мені байдуже, коли мені кажуть, що я марою блукаю в пітьмі пекла або по сонячній землі, бо я не той, про кого в тій історії ходить. Було б вона хороша, істинна й правдива, то прожила б віки, якщо ж вона погана, то шлях її від колиски до могили недовгий.
Альтісідора зібралася знову шпетити Дон Кіхота, але той її урвав
- Уже казав-єм не раз і не два вам, сеньйоро, як мені прикро, що ви накинули оком на мене, бо я можу відповісти лише вдячністю, але не взаємністю. Я уродився для Дульсінеї Тобоської, Провидіння (якщо воно існує) судило її мені, і годі думати, щоб якась інша ліпота витіснила її з моєї душі. Хай же сказане остаточно переконає вас на інше, аби ви почали шануватися знову, бо неможливого вимагати годі.
На теє Альтісідора з удаваним гнівом і досадою гукнула
- Ех ви, тараню висушена, колодо лежача, кісточко фінікова, упертюху, гірший від мужла, який упреться, хоч кілок на голові теши! їй-Богу, накинься я на вас, то неодмінно повидряпую очі! Ви що ж це, розгромлений та ще потовчений, уявили, буцімто я гину за вами Таж усе те, що ви вночі бачили, підстроєно зумисне де там гинути, де там умирати, я й не охну через такого дромадера, як ви.
- Охоче вірю,- впав у річ Санчо,- бо смерть з кохання - це ж курям на сміх. Сказати закохані можуть усе, але щоб направді - жоден дурень їм не повірить.
Поки вони так гомоніли, в кімнату вступив той самий музика, співак і поета, який співав два згадані станси, і, низько схилившись перед Дон Кіхотом, сказав
- Я прошу вашмосць, пане Дон Кіхоте, вважати й числити мене вашим покірником, бо я давно вже схиляюся перед вашим преславним іменем і вашими подвигами.
Дон Кіхот його спитав
- Скажіть мені, вашець, хто ви єсте, аби моє ставлення до вас

читати