Завантажити

ми й побачимо це далі. Йому відвели нижню кімнату, стіни якої замість тисненої золотом шкіри, за сільським звичаєм, убрано старими мальо-видлами. На одному неоковирно намальовано умикання Гелени, зухвалий гість везе геть Менелаєву малжонку, а на другому історія Дідони та Енея. Дідона стоїть на високій вежі й махає мало не цілим простирадлом на прощання, а її гість-утікач чи то на фрегаті, чи то на бригантині жене морем. При розгляді Дон Кіхот зауважив, що Гелена зовсім не проти того викрадення, бо пускала очима бісики, а вродливиця Дідона лила сльози з волоський горіх завбільшки.
- Цим двом сеньйорам,- вирік Дон Кіхот,- дуже не повелося, бо вони родилися не в наш вік, а от я, я над усіх бездольніший, бо не родився в їхній вік адже здибайся я з їхніми коханцями,- і Трою не спалили б, і Картагену б не сплюндрували. Я б одним убивством того Паріса відвернув від людей стільки напасті.
- Закладаюся,- обізвався Санчо,- що невзабарі не зостанеться жодної корчми, гостиниці, заїзду або ж голярні, де не висітиме картин, вашим діянням присвячених. От тільки бажано, щоб їх удав якийсь маляр, ліпший за отсього.
- Маєш слушність, Санчо,- притакнув Дон Кіхот,- адже цей маляр як той Орбанеха, квачомаз із Убеди, той, як його питалися, що він малює, одказував «А що вийде!» Як, приміром, малював півня, то зав-сігди підписував «Це півень», аби не подумали, що то лис. Гадаю, такого самого покрою, Санчо, мав бути той маляр чи письмак (зрештою, це все одно), який пустив друком історію новонасталого Дон Кіхота він мазюкав чи писав, що вийде. А ще він скидається на Маулеона, нашого мадрідського віршника, в того на все була готова відповідь, от його недавно спитали, що означає «Осанна в вишніх», а він «Оса на вишнях». Але годі про теє, краще скажи мені, Санчо, чи збираєшся ти цієї ночі шмагатися і де саме під дахом чи просто неба
- На Бога, пане,- сказав Санчо,- хлоста може відбутися де-хотя, хоч - удома, хоч - у полі. А втім, Для мене краще під деревами, мені здається, ніби вони зі мною заодно й дають мені підсобку. [659]
- Ні, друже Санчо, я передумав,- ознаймив Дон Кіхот,- тобі треба зібратися на силі, відкладімо теє до нашого повернення в село, ми приїдемо туди найпізніше позавтрьому.
Санчо погодився, але сказав, що сам він був би радий швидше впоратися з тим, поки тепле і поки руки сверблять служба проволоки не терпить, роби, небоже, то й Бог поможе, ліпше одне «на», ніж десять «дам», і краще синиця в руках, ніж журавель у небі.
- Досить прислів'їв, Санчо, ради самого Христа! - заблагав Дон Кіхот.- Ти, здається, знову взявся за своє. Говори просто, ясно, без вивертів, як я тебе не раз учив, краще менше, та краще.
- Вже й не знаю, що це за напасть,- мовив Санчо,- не можу слова сказати без приказки, і всяка приказка здається мені мудрістю, ну та гаразд, постараюся виправитись.
І на тім їхня розмова тимчасово урвалася.

РОЗДІЛ LXXІІ
Про те, як Дон Кіхот і Санчо приїхали до свого села
Цілий той день Дон Кіхот і Санчо провели в селі, в заїзді, ждучи ночі, один - щоб завершити в чистім полі покуту, другий - щоб побачити її кінець, так палко очікуваний. Тим часом прибув до заїзду подорожанин на коні з трьома або чотирма пахолками, і один пахолок обізвався до того, хто здавався їхнім паном
- Тут вашмосць, пане доне Альваро Тарфе, може перечекати полудневу спеку в гости ниці нібито чисто й прохолодно.
Почувши теє, Дон Кіхот сказав Санчові
- Слухай, Санчо, коли я проглядав частину другу моєї історії, то, здається, мені там попадалося ймення сього дона Альваро Тарфе.
- Мо', й так,- відповів Санчо.- Хай вони спішаться, і тоді ми в нього розпитаємось.
Шляхтич ізліз із коня, і корчмариха відвела йому нижній покій, якраз напроти Дон Кіхотового, теж оздоблений мальовидлами. Новоприбулий перебрався в літнє суплаття, вийшов на кружганок, просторий і прохолодний; зустрівши Дон Кіхота, який теж походжав по кружган-ку, поспитав його
- Куди ви, мостіпане-шляхтичу, путь верстаєте На теє Дон Кіхот відповів
- А в одне село, тут поблизу, звідки я родом. А куди їде вашмосць
- Я, пане,- відказав шляхтич,- їду до Гранади, то моя батьківщина.
- Та ще яка батьківщина! - гукнув Дон Кіхот.- А скажіть, будь ласкав, вашець, як вас звати Мені се знати так важливо, що й не сказати.
- Моє наймення - дон Альваро Тарфе,- відповів приїжджий. На те Дон Кіхот
- То вашмосць,- сказав,- звичайно, і є той самий дон Альваро Тарфе, якого виведено в другій частині історії Дон Кіхота з Ламанчі [660] , недавно оголошеній друком і пущеній у світ новочасним автором
- Я той самий,- одвітував шляхтич,- а Дон Кіхот, головний герой тієї історії, доводився мені найближчим приятелем; це я, власне, витяг його з тої закутини і в кожному разі намовив узяти участь у сарагось-кому турнірі, куди збирався й сам. По щирості сказати, я прислужився йому чимало і лише завдяки мені кат не обшмагав його нагаєм аж до п'ят за надмірне зухвальство.
- А скажіть, вашмосць, пане доне Альваро, чи схожий я бодай трохи на того Дон Кіхота
- Звісно, що ні,- відповів гість,-

читати