Завантажити

ось звідки послів'я усяк свого щастя коваль. Я теж був коваль [639] свого, але мені забракло зрілого розмислу, самовпевненість довела мене до ручки адже треба було докумекати, що миршавий мій Росинант не встоїть проти добренного і здоровенного огиря Рицаря Місяця-Біло-зора. Зрештою я зважився, зібрався на силі; мене вибито з сідла, і хоть я втратив честь, зате не втратив, та і втратити не можу, цноти, себто вірність слову. Коли я у мандрованих рицарях ходив, доблесних і сміливих, я своєю правицею, своїми діяннями доводив, який єсьм аз, нині ж, як мене розстрижено в звичайнісінького гідальга, я дотримаюся своєї обітниці і доведу, що я пан своєму слову. Тож рушаймо, друже Санчо проведемо сей рік випроби у себе вдома, наснажимося за час нашого відлюддя і знов повернемося до нашого ратного діла, завжди пам'ятного для нас.
- Пане,- відказав Санчо,- іти пішки не весело нітрішки, і я не вельми охочий до великих переходів. Повісьмо ції риштунки на дерево замість харциза, і як я залізу Сірому на хребтину й одірву ноги од землі, рушаймо в будь-які мандрівки, які вашій милості запахнуть і за-мануться, а щоб я перся добрі гони на батьківських - це вже зась.
- Добре єси сказав, Санчо,- обізвався Дон Кіхот,- хай мої риштунки висять яко трофей, а під ними чи десь поряд вирізьбимо на дереві такий самий напис, як на оружному трофеї Роландовому
Лиш той візьме цю зброю.
Хто зважиться з Роландом стать до бою.
- Золотії слова,- зауважив Санчо,- і аби в дорозі нам не був потрібен Росинант, то його теж можна б підвісити.
- Ні,- мовив Дон Кіхот,- ні Росинанта, ні моїх риштунків підвішувати негоже, а то ще скажуть про мене за хорошу службу та погана шана.
- Свята правда, вашець,- згодився Санчо.- Кажуть же мудрі люди, що не бий сідла за вину осла, а в тім, що сталося, винна ваша милость, тож і карайте себе самого, а не зривайте свою оскому ні на сих збагнітованих і закривавлених обладунках, ні на плохуті Росинан-тові, ні на моїх ніжних ногах і не вимагайте, щоб вони тюпали більше, ніж слід.
У таких речах і розмовах збіг у них цілий день, а зарівно і наступні чотири, і не сталося нічого, що б їхню подорож переп'яло. А на п'ятий день, впавши в якесь село, побачили вони, що біля заїзду тиснеться юрба це було саме на храм. Коли Дон Кіхот наблизився до натовпу, якийсь пахар, піднісши голос, промовив
- Ці два сеньйори допіру прибули, нікого тут не знають, хай хтось із них розв'яже нашу зваду.
- З дорогою душею,- одказав Дон Кіхот,- розв'яжу її справедливо, якщо тільки розберуся як слід.
- Тут таке діло, панунцю,- почав пахар,- один наш односілець - він у нас грубий і важить одинадцять каменів - викликав бігти навзаводи сусіду свого, а той важить лише п'ять. За умовою їм треба пробігти відстань сто ступнів, але з однаковим тягарем. Коли ж запитали у заводіяки, як ті тягарі врівноважити, він сказав хай викликаний, [64]
який важить п'ять каменів, завдасть собі на плечі'шість каменів залізяччя. Тож вага худого і грубого зрівняється, і в того, і в того вийде по одинадцять каменів.
- Ні, так не годиться! - заволав Санчо, вихоплюючись поперед Дон Кіхота.- Всім відомо, що днями я був за губернаторя і за суддю, тож я й повинен розв'язати зваду й винести ухвалу.
- Тобі й карти до рук, друже Санчо,- промовив Дон Кіхот,- я зараз ні до чого не зугарен, у голові у мене якась завірюха.
Діставши дозвіл, Санчо обернувся до пахарів з річчю, а ті з'юрмились круг нього в чеканні на присуд і роти пороззявляли.
- Товариство, вимога грубого геть-то безглузда і несправедлива, бо викликаний на герць, як уже повелося і як усі знають, має право обібрати рід зброї, а отже, неприпустимо, щоб грубий обібрав таку зброю, яка наперед завадить і не дасть худому перемогти. Тому моя ухвала така хай заводіяка грубий зчистить, зріже, зіскребе, скине, зніме, знесе будь-де на своєму тілі, де тільки йому заманеться і прибандюриться, і зменшить м'яса на шість каменів, по чому в нім зостанеться всього лишень п'ять каменів ваги, і він зрівняється зі своїм супротивником і кап-у-кап до нього підійде - ось тоді хай собі й біжать на рівних.
- Далебі,- заволав один ратай, вислухавши Санчів вирок,- цей пан глаголить, як святець, і розв'язує спори, як панотець! Але тут одна заковика навряд щоб грубий захотів зрізати з себе навіть унцію м'яса, не то що шість каменів.
- Хай краще зовсім не бігають,- зауважив інший,- худому нема чого надриватися, а грубому себе чикрижити; утопімо половину застави в вині і запросімо їмостей до доброї корчми, а піде дощ - хай на мій плащ.
- Дякую вам, панове,- одказав Дон Кіхот,- але я не можу затримуватись ані на хвилю невеселі думи й осмутнії події змушують мене бути неґречним і поспішати.
На сім слові, підостроживши Росинанта, рушив далі, пахарі ж стояли й чудувалися як з його дивачної фігури, такої одмінної од усіх, так і з мудрості його пахолка, бо за такого вважали Санча. Один ратай гукнув
- Якщо такий мудрий пахолок, то який же мусить бути його пан! Закладаюся, що як їдуть вони по науку до Саламанки, то в три мига пошиються в

читати