Завантажити

Грегоріо відплив у жіночому перевдязі, але дорогою помінявся строєм з одним бранцем, який повертався вкупі з ним; а втім, у будь-яких шатах він викликав захват, приязнь і шану, бо гожий же був над усяку міру, а виглядав літ на сімнадцять-вісімнадцять. Його зустрічали Рікоте з донькою, батько зі слізьми на очах, донька з рум'янцем на всю щічку. Закохані в обійми одне одному не кинулися щире кохання непоказне. Гожість дона Грегорія в поєднанні з вродою Ани Щасної справили на всіх присутніх невідпорне враження. Мовчанка обох закоханих була промовистіша за всі слова, і зори, а не уста передавали їхні радісні й чисті думки. Потурнак оповів про те, на які хитрощі він піднявся, аби визволити дона Грегорія; дон Грегоріо й собі повідав про те, на яку небезпеку й ризик наражався, живучи серед жінок - повідав коротко, не розводячись докладно, і в цьому проявився його розум, над вік розвинутий. Потім Рікоте розплатився з потур-наком та гребцями і гойно їх обдарував. Потурнак злучився з церквою, знову вступив до її лона і з надгнилого її члена стався здоровим і чистим, одбувши покуту та каяття.
Десь через два дні віце-король почав радитися з доном Антонієм, як влаштувати так, щоб Ана Щасна з батьком зосталася в Гишпанії, бо, на їхній суд, таку горливу християнку з н зацним отцем можна було залишити на батьківщині без усякого ущербку. Дон Антоніо зголосився поклопотатися за них у столиці, куди він і так мусив їхати в своїх справах, і при цьому натякнув, що, пішовши на ралець до впливових осіб, можна все залагодити.
- Ні,- зауважив Рікоте, присутній при цій розмові,- походи на ралець до впливових осіб нічого не зарадять. Перед вельможним доном Бернардіном де Веласком, графом Саласарським, уповноваженим від імені його королівської мості б'анітувати нас, благання, обітниці, приноси, горе людське безсилі. Щоправда, він поєднує в собі милосердя з правосуддям, однак, бачачи, що ціле тіло нашого племені заражене й гниє, він гоїть його розпеченим залізом, а не зм'якшувальною мастю. Тож, виявляючи розважливість, передбачливість і завзяття і воднораз наганяючи холоду, сповняє він нелегке й складне завдання, покладене на його дужі рамена, і всі наші силкування, викрути, хитрощі й ошуства не могли навести полуду на його очі, не кажи ти Аргусові, ці очі він не замгне і на мить, аби ніхто тут не зостався, не заник і, подібно до лози, вритої в землю, не вигнав пагіння, і не занечистив своїми труй- [638]плодами цілої Гишпанії, нині уже прополотої, уже вільної від страху, яким тероризувало її наше кодло. Геройське передузяття замислив великий Філіп Третій, і незвичну проявив він мудрість, довіривши його такому собі донові Бернардінові де Веласку!
- Так чи інак,- сказав дон Антоніо,- я зроблю в столиці все можливе, а там уже - що Бог пошле. Дон Грегоріо поїде зі мною і потішить своїх батька-матір, які, певно, виплакали за ним очі, а Ана Щасна поживе тим часом у моєї дружини або в монастирі; що ж до Рікоте, то я певен, що сеньйор віце-король з дорогою душею прихистить його в себе, поки я клопотатимусь.
Віце-король пристав на все, одначе дон Грегоріо, дізнавшись про їхню ухвалу, ознаймив, що нізащс не хоче і не згоден розлучатися з доньєю Аною Щасною; та зрештою, поклавши одвідати отця-неньку, а потім притьмом до доньї Ани вернутися, поступився умовлянням. Ана Щасна залишилася з дон Антоньєвою дружиною, а Рікоте перебрався до віце-короля.
Надійшов день од'їзду дона Антонія, а Дон Кіхот із Санчом вирушив лише через два дні, бо ніяк не міг оклигати після того упадку. Немало було пролито сліз, немало було зітхань, замлінь і ридань при прощанні дона Грегорія з Аною Щасною. Рікоте офірував дон Грегорію на всяк випадок тисячу талярів, але той відмовився й позичив у дона Антонья всього лише п'ять талярів, пообіцявши вернути борг у столиці. Зрештою, вони поїхали, а незабаром, як уже сказано, відбули Дон Кіхот і Санчо, Дон Кіхот без озброї, в подорожньому строї, а Санчо пішки, бо Сірого обв'юковано бойовою справою.

РОЗДІЛ LXVI,
де трактується те, що читач побачить, а слухач почує
Виїжджаючи з Барселони, обернувся Дон Кіхот, щоб глянути на те місце, де він брязнув з коня, і вирік
- Тут була Троя! Тут моя судьбина, а не моє боягузтво, украла добуту мною славу, тут фортуна показала мені свої повороти і звороти, тут потьмарився блиск моїх діянь, тут закотилося моє щастя, і вже ніколи йому не лишати!
Почувши сюю орацію, Санчо сказав
- Мужнім серцям випада і подоба, паночку мій, терпіти в притузі так само, як радіти в гаразді, я суджу по собі самім, як я губернаторю-вав, то веселився, та й ниньки, попавши в джури-пішаниці, не журюся, бо чував, що так звана Хвортуна дівка п'яна і норовиста та ще й сліпа вона не бачить, що творить, і не знає, кого скидає, а кого підносить.
- З тебе, Санчо, філософ неабиякий,- обізвався Дон Кіхот,- міркуєш ти вельми розважливо, от лише не знаю, від кого се ти перейняв. Зауважу проте, що ніякої Фортуни на світі нема, а все, що довкола твориться, добре або ж лихе, вершиться не випадком, а з призволу небес, і

читати