Завантажити

приказує йому: «йди робити». Прийняв і того, що як увечері сяде де та зажуриться, та задивиться на її, вона його пошле десь потомленого, самотнього по якусь, там примху для себе.
Перемучившися днями, не поспавши ночами, одного разу наймит перестрів свою господиню кохану та й сказав їй усю щиру правдоньку. Як же вона задивила, як же вона личенько своє вродливе одвернула від його! Як неласково почула, як вразливо озвалася!
— Не займай мене ніколи, наймиту! — промовила. — Чи ж я тобі рівня? Коли хочеш в нас служити, поводься слугою. Не говори до мене!
А він таки зайняв, а він таки заговорив, та й мусив навіки попрощатися, — втратив службу й повернувсь додому, у хатку неньчину на луці. Такий повернувсь, немов прибитий на цвіту.
Розважала мати, жалувала Галя, брати моці додавали, і з усіма цими ліками добрими проживав він, не видужуючи та дожидаючи, поки де служба йому трапиться.
А тим часом на баштані велико спродано овощу, і хазяїн свого наймита носила з возами у місто розвозити спродане та збирати часом гроші незаплачені.
Тільки одного разу чи не злічив добре беручи, чи загубив якось везучи наймит, а хазяїн, не долічивсь свого ліку і зняв бучу: узвав і злодієм, й пройдисвітом, і голотою; а хазяйка собі підказує, та підгукує, та пищить, та верещить.
— Я більш у вас заслужив — візьміть з моїх запрацьованих та й не лайтесь! — каже наймит.
— Іди собі геть та й не вертайсь! — гонить хазяїн.
—Щоб твого й духу невірного не було! — кричить хазяйка.
— Заплатіть мені, — каже наймит.
— Заплатити? Та я тобі, злодію, щербатої копійки не дам! Іди геть! — пхає хазяїн.
— Я на вас суда шукатиму! — промовив наймит.
— Суда на мене, ти? — скрикнув хазяїн та й зареготав з потіхи великої.
— Бач!—вигукнула хазяйка, і хазяйчин регіт дрібненько розкотивсь та втішненько.
Наймит пішов собі геть від них та й теж засміявся до себе, кепкуючи з себе, що заходивсь був хазяїна засудити.
Питання та жалування було доволі у дому, а ще більш вбожества та суму.
Знов усі докупи зібралися дожидати терплячи та сподіватися не маючи. Неспокійні, сумні ходили брати всі — найсумній усіх старший був, найсмутніш—середній. Галя вже не займала їх, мати не розважала, а у меншого брата то серце жалем сходило.
Коли одного вечора старший брат говорить усім братам:
— Життя наше гірке та вбоге. Що ви робитимете? Я присягаю зеленому гаю! Чи ви мені, брати, товариші?
Усі брати погодилися й казали: «Добре!»
— А мати? А Галя? — схаменувся менший брат.
— Чи за велику пораду ми досі були їм?—каже старший брат. — Брати-товариші, не поступайтеся! Усі одказали:
— Не поступимось!
Увійшли вони у хатку — мати й Галя вже спали.
Мати зараз прокинулась, почула й промовила:
— Де, діточки, забарилися такечки? І Галя прокинулася, почула, що міцненько її обняли— то менший брат обняв її.
— Що? — спитала Галя, серденько в неї затрепехалося, почуло, що щось є, та менший брат не сказав нічого і, обнявши, покинув.
— Мати!—заговорив тоді старший брат, — ідемо ми шукати щастя та долі. Зоставайсь здорова та не дожидай нас. Прощавай, сестро!
За цим словом вийшов з хати, а за їм усі брати слідом.
Удова тільки рученьками сплеснула та й упала з горя та з жаху. Галя зірвалася, побігла, догнала, ухопилася за меншого брата, не пускала й ридала, та й любимого братика вона не втримала — рвонувсь і втік він за другими, й тільки здалека вона ще почула його голос: «Прощавай, Галю, прощавай!»
Усі пішли! Усі покинули! Пішли й не повертаються!
— Гукай, Галю, гукай голосніш! Прикликай! Зови! — прохала удова наче несамовита.
І Галя голосно гукала й звала, та дарма розносивсь свіжий розпачливий голосочок — на одвіт тільки повз гір дзвінко відкликалося.
— Чуєш, Галю, чуєш гомін? Вони йдуть, ідуть! — промовляла разом удова.
Та се Дніпро гомонів плескаючи, та дерева шелестіли — ніхто не йшов.
— Бачиш, бачиш, Галю, он там-тамки хтось стоїть! Се Івась стоїть, а біля його — бачиш? бачиш Грицька? Біжи, біжи, Галю, тудою...
Галя бігла тудою й сюдою, по сей бік і по той бік — усюди, де тішила й оманувала їх нічна тінь та мла.
І на світання зайнялося. Світання появило їм, яка лука зелена пуста й які гори округи безмовні. Вони все-таки дожидали, що вернуться, та й обертали очі свої потомлені у всі боки.
І сонечко зійшло, та таке ясненьке, начебто хотіло й мало вмисне для них найлучче всвітити пусті шляхи округи. Вони усе-таки дожидали: вернуться, вернуться. Та з того часу ніхто вже додому не вернувсь.
III
Хутенько казка кажеться, та не так-то хутко діло робиться. Багато минуло днів, тижнів, місяців та й літ проминуло чимало, що удова з Галею ще прожила та прогорювала в убогенькій хатці на луці, усе дожидаючи, що повернуться любії сини, що повернуться брати милі. То усе чувся їм гомін якийсь, ніби йшли по луці м'якенькій ввечері, а на світанні пробуждав їх гомін коло дверей — і поспішалися вони, й трепеталися вони. Та на луці округи все пусто ввечері й на світанні коло дверей нема нікого. Пусто! Нікого! Дарма Галя літала тудою й сюдою, як тая ластівка, і удова вибивалася з

читати