Завантажити

розкажеш такого, що на вербі груші, а на сосні яблука ростуть!
І ввечері дома, сидячи коло свого віконечка, Галя думала про те, що все може бути й вилучитися, що усього треба дожидати несподіваного та негаданого, і всміхалася, і, здається, одважно та веселенько дожидала усього того; та як уявилася висока постать по дорозі до хатки, Галю пойняло гарячим наче жаром і зимним холодом. І що ближче підходила висока постать, то жар гарячий її понімав, а холод зимніш. І як учорашній козак став коло віконечка й сказав їй «добрий вечір», Галя на одвіт йому ледве вимовила свого «доброго вечора».
На цей раз козак не питавсь дороги, а підійшов як знакомий, гуляючи, і повів розмову про те, що теє за місто Київ — красне та велике, й оповістив про те, що він недавненько ще сюди приїхав з товаришами на дива усякі подивитися, розважитися і що дуже раденький з того, що приїхав... І справді вбачалося, що козак раденький. І Галя раденька.
Потому він сповістив, як приблудивсь до зеленої луки уперше. Товариш, бачте, позначив йому під містом, де зобачитись, та він, товариша шукаючи, не знайшов — загледів луку, Дніпро, — схотілося йому понад Дніпром лукою пройтися, він і пішов, — і бачить — хатка, і подумав: чия се хатка тут стоїть? І почув Галину пісню, — слухав-слухав та й підійшов під віконечко...
І хоч козак не додав, що він раденький, що підійшов до віконечка, тільки сеє і без козацького слова вбачалося. І Галя раденька.
Потому він оповістив, що він теж сирота, теж нема роду й плем'я, що він козак з далекого села Глибова, звуть його Михайло Нарада ( тут він спитав, як зовуть дівчину, і дівчина йому каже «Галею»), що село його велике й багате, там дві церкви в них, хати усе славнії, успліш упоспіль сади; село на горі, а попід горою той самий Дніпро шумить, що й попід Києвом; що люди в них усе хорошії, дівчата штучно та гарно сорочки вишивають.
Галя слухала-слухала-слухала, й пізненько вони розсталися. І Галя не заснула цієї ночі, а просиділа до ранку під віконечком, і так їй істненько, наче у сні снилося велике білеє село на горі, у зелених садах, дві церкви високі з золотими хрестами, синій Дніпро попід горою; снилися люди тамечки з такими-то вже приманчивими обличчями, що яких вона ніколи ще не стрічала; дівчата такі чепурнії та любії, що таких вона ще зроду не бачила. І наче весінній, тихий, пахучий вечір і далеке село снилося їй без гомону, без шуму, — хоч живе, — і нічого не чутно було ніденіде, окрім що билося своє власне сердечко дуже.
Козак почав учащати щовечора, і в них велася мова й розмова трохи що не до світання. Галя вже знала, що козакова хата стоїть недалечке від церкви, з віконечок видко Дніпро і далеко гори округи й гаї, що в його сад величенький і має він теж пасіку...
І дізнала Галя теж усякі різні й многі тривоги та радощі, та тугу, та щастячко, невідомісінькі їй до того часу. З тієї години, як вона несподівано признакомилася з козаком, Галя усе дожидала чогось особливого, сміло та весело дожидала вона, та разом же з тим далося навзнаки їй, як дожидати сподіваного. Спершу вона було сиділа біля віконця й дожидала, а там уже незносно стало їй сидіти спокійненько, коли душа її уся порушалася, серденько колотилося і дух займався, захоплявсь — вона починала ходити та проходжати по луці, зривала квіти, що попадалися, з опалом впивала Їх пахощі, наче лікарствечко від нетерплячки — то вона йшла у цей бік, то в другий, то стояла на одному місці, поки аж козак Нарада не виявлявсь на дорозі.
Одного разу повернулася вона з роботи і застала козака вже на луці коло хатки, і зараз він до неї промовля:
— Я прибираюся додому їхати.
Галя збіліла, спахнула й знов змертвіла і нічого не примогла йому одмовити.
— Галю, будь мені жінкою та поїдьмо ізо мною, — каже козак.
І тоді Галя нічого не примогла йому промовити. Та згодом зате ж як вона щебетала, плакала й сміялася, червоніла й блідніла від свого щастячка.
І у першу-таки неділю після цього вечора Галя у свіжому вінку, рука із рукою з козаком Нарадою, пішла до церкви рано-ранесенько, без дружок і без сватів, без роду й без друзів, удвох самі, і повінчалися собі любенько.
І того вечора таки недільного з Києва виїхав славний новий віз, запряжений двома міцними волами. На возі сидів гарний козак молодий, що йому, мабуть, добре було жити в світі, а коло його близесенько-близенько сиділа молода козачка у білій намітці, — о, яка ж хороша, щаслива козачка! І поїхали вони шляхом до села Глибова.
V
Понад Дніпром, поуз гір, є багато кам'яних печер, і в одній такій печері зібралося дев'ять братів-молодців. Хто лежав, хто сидів; палилося кілька люльок... У! Які ж округи скелі та шпилі! Дніпро проривається, розбиваючи кручі між них, і грючить по камінню й високо прускае, перелітаючи через них. Ясного неба одкид у його хвилі, б'ючій та стрибаючій, крутиться й вертиться. Окрім ясного того неба угорі та грюкучого Дніпра унизу, за шпилями-скалами округи видко ввишку далеко темнії гаї, що позлочувані вони іскряним сонечком.
Старший брат і усім отаман сидить, люлька його

читати