Завантажити

сили своєї, поспішаючи за нею — пусто! Нікого!
Еге ж! Еге ж! — пусто й нікого! І на якийсь часок переставали вони пориватися, наче заспокоювалися, трохи набиралися терпливості.
— Галю, —говорить знов удова, —чуєш, гомонить?
— Се Дніпро шумить, мамо!
— Ні, ні, Галю! Слухай-бо!
— Дерева шелестять, мамо!
— Усе Дніпро шумить! Усе дерева шелестять! — мовить удова і зітхне й прошепоче: — Боже мій, боже мій! А трохи згодом удова знов почина:
— Галю! Галочко! Вийди! Подивися, прислухай! І Галя виходить, дивиться і прислухає. Не чутно нічого, не видно нікого, тільки Дніпро шумить та дерева шелестять.
Галя що виростала, то усе вона розумний робилась. Вже вона кави не боялася ані вовка, щиро робила і коли вже теперки вона плакала гірко, де-небудь приховавшися, ніхто б її не знайшов по плачу — вона тихенько-тихесенько вже вміла тепер плакати.
Жили вони так само вбого, як і перш. Усе так само ходила удова на поденщину, та усе менша їй плата була, затим, що вона усе старіла, слабіла, все тратила більш міць і прудкість. Галя теж ходила на поденщину й теж потроху заробляла, затим що Галя була ще дуже молоденька, невміла, недосвідчена. Рано-ранесенько прокидалися вони й ішли у місто на роботу. І кажу вам, ніколи вони не йшли, не поглянувши на шлях той, що звивавсь по горі гаєм, не постоявши на луці, дурно не пождавши. Не діждавшися нікого, хіба часом пташка пурхне мимо, не побачивши нічого, окрім тих знакомих тихих гір та дерев високих, вони йшли, приходили у місто і наймалися робити, де траплялось і що бог насилав: воду носити, городи полоть, сікти капусту, хати білити — усе, що, кажу, господь їм насилав. Цілий день вони робили — зрідка укупі, в одній господі, сливе завсіди різно, по різних господах, а ввечері сходилися на дорозі додому. Тоді ж бо Галин голосочок свіженький дзвенить — Галя розказує, що бачила, що чула, що там добре й що лихеньке їй здалося.
Удова слуха, часочком сама що-небудь промовить про бачене, про чуте. Приходили до своєї хатки додому. Світла вони ніколи не світили — місяць та зорі сяли їм замість світла. По трудах дневних не гаразд частенько сон покоїв їх. Найгірш удову мучило безсоння — вона бралася плакати якимись скудними, старечими слізьми, що від них, здавалося, розірветься її покрушене старе серце. Галя обнімала її, й обойко вони говорили й балакали, й обойко смутилися, й обойко сподівалися на кращії часи, поки аж удова була втішена й починала засипати, а Галин сон розгулювавсь і мислоньки починали блукати і роїтися коло всього доброго та одрадісного вперед себе далеко-далеко... Брати вбачилися з якимись сяющими обличчями, у якомусь виблиску, й усе округи теж сяло й блищало. Жили вони, жили, поки дожили до того часу, що удова занедужала й звалилася.
Отоді ж бо пригодонька сталася: і робити треба, і нездужую не можна саму покинути. Тоді ж бо Галя показала, що за прудкі в неї ніжечки. Вона наймалася за наймалішу плату з такою умовою, щоб одвідувати нездужую матір, та тричі або й більш на день прибігала до хатки й поверталася знов у місто. Та що далі, то удова робилася кволій, слабій, і Галя вже не відходила від неї.
Нездужа лежала тихенько, безмовненько, усе сливе затуливши вічі, і походило, наче вона одпочивала по тяжкій тяжкій утомі й праці.
Одного разу вона питає:
— Галю! Що теє — чи Дніпро шумить?
— Ні, мамо, Дніпро не шумить: зима —Дніпро під льодом.
— Галю, дерева шелестять?
— Ні, мамо, зима — дерева в інеї.
А тоді саме зима була, біла, люта, кріпка зима.
Довгенько лежала нездужа, не відмикаючи очей й не мовлячи слова, та усе біліла, та усе слабіла. І ледве чутно
знов поспитала:
— Галю, Дніпро ж бо не шумить—я не чую... шумить чи ні?
— Ні, мамо.
— Так це дерева шелестять?
— Ні, мамо.
Удова піднеслася, наче в силу ввібралася.
— Галю, я чую, я чую! Відчиняй хутенько двері! Стрічай хутко! Ось вони!—та й разом, стративши останню міць, упала удова й очі затулила. Припадала до неї Галя й кликала, та вона не відкликнулася й очі її вже навіки склепилися.
Добрі люди якось допомогли Галі поховати матір, і стала Галя жити сама одна, самотненька у своїй хатці на зеленій луці.
IV
Прожила Галя такеньки цілу зиму холодную, сидячи вечорами під скосяним віконечком, дивлячись на луку у сніговій пелені, білій та гладенькій, без шляхів, без слідів округи, окрім тієї стежки, що попоходила сама Галя, ходячи на роботу.
Часом Галя заспіває пісеньку яку-небудь, що перейняла, роблячи з іншими веселими дівчатами вкупі. Заспіває Галя пісеньку й довгенько співає, підперши втомленою рученькою свою самотненьку голівоньку. Часом їй здавалося, що от хтось зазирнув у її віконце, от-от хтось пробіг мимо, от-от хтось стукнув, — се або місяць вирина з оболока, або вільний вітер пронесеться лукою, або мороз ударить. І Галя почала дожидати самотніми вечорами, коли місяць зазирне у віконце, вітер пробіжить мимо хатки або мороз постукає, і звикла дожидати сеє й приймати, наче гостей дорогих та любих.
І такеньки проминула уся зима, а за зимою весна прийшла теплая, свіжая, квітуща... Лука

читати