Завантажити

сеє, засміялася і вхопила вола за роги.
— Малий козак, та смілий, — каже Михайло. Мати глянула на малого смілого й усміхнулася. А Галине сердечко, що йому все, що стрічалося, що вбачалося, приповняло та прибільшало щастячка й радощів, — Галине сердечко до всіх озивалося.
— То прощавайте, спасибі вам! — каже Михайло молодиці. — Прощавай, козаче, та рости, — каже до дитини.
— Рости, любенький, рости! — промовля Галя.
— Спасибі, щаслива дорога!—одказувала молодиця. — Вклонися, сину, вклонися!
Син не хотів вклонитися й угорно драв голівку увишень, як мати нахиляла.
— Бачте, який! — каже молодиця сміючися. І Михайло, і Галя одказали їй усміхом.
— Так се шлях у Хрумово? — спитав ще раз Михайло.
— Сей, сей самий. Тільки що ви не боїтесь їхати? Говорять, що небезпечно... славлють...
— А всього чи ж переслухати, що говорять та славлють! — одказує Михайло. — Не страхайте-бо дорослого козака, коли малий не боїться.
Ще всміхи, ще вклони й пожадання добрі — і от уже хуторець зник з очей своїми маками червоними, і млин не шумить, і їдуть вони гаєм, то спускаючись к Дніпру, чуючи його прохолоду, то знов піднімаючись високо й прислухаючи тільки плески та леління хвилі Дніпрової.
VII
— Коханий, — говорить Галя, — а що як справді нападуть на нас розбійники?
— Боїшся, Галю? — пита козак.
Галя не боїться, а як бо нападуть?
Не бійсь, миє серце, то все верзіння,говорить козак — Бувай собі спокійненька, Галю!
— О, ні, я не боятимуся, коханий. Я не боюся, — одказує Галя.
І їхали вони далі темним гаєм та усе щасливі розмовляли про щастячко. А гай усе темнів, і Дніпро усе шумів бистріш. Спершу оступав гай шлях, і їдучи вони чули пахощі гайових квіток, потім гай наче разом знявсь і по обох боках виситься голе каміння, а на них, наче настромлені стріли, сосни чорні,а внизу назустріч їм б`ється Дніпро, нагло завернувши свою хвилю круто в щілину. Тільки що встигло мигонути проти очі їм усе те, як на їх кинулася орда людей. Міцнії руки спинили віз, вхопили Галю, притиснули козака.
Галя примогла тільки скрикнути; боротись почав козак.
Недовга боротьба: хтось один упав і застогнав, а за тим огульний вигук яросливий, і козак зашатавсь і впав коло Галі. У жаху вона схопила його і притулила до себе; у ляку чула вона, що тепла кров поливає їй руки... уся орда побивалася коло вбитого товариша, й чулися слова:
«Не дихає! Мертвий!» І страшний плач чувсь, і глухе питання: «Де поховати лучче?» І ступа у той і у той бік, пошукання, і рили землю, і викидали землю з ями...
Ніч минала, усе округи світлішало]. Кров, що вливала руки, сякла, холоділа; здалеку поза деревами копали яму
й мигтіли люди — близько нікого...
Та от хтось наблизивсь. Ще у більшому жаху Галя міцніш притулила до себе козака свого й поглянула... Коло неї стояв молодий парубок, наче квітка в яла, і здавалося, жалко йому було Галі, та як зглянулися їх очі, він затрепетавсь разом і хутко спитав:
— Звідки ти? Чия ти?
— Я сирота — одказала Галя. — Я живу сама одна коло
Києва, у хатці на луці... Ні, ні-бо, не те... Я заміж пішла,
і от мій козак...
— Галю — промовив парубок, трохи не падаючи коло
неї, — Галю, сестрице! Чи ти пізнала свого брата меншого? Ох братик милий! Се ти! Здоров був! Здоров був! Чому ж так барився, довгенько не приходив? — Вона схилилася до його і багато й гаряче його цілувала, усе не пускаючи з рук свого козака, а далі спитала: — А де ж другі брати? Чому се ви так довгенько не приходили? Де ж брати?
Наче вменшився її жах І страх; вона пильніш подивилась округи. Менший брат покликав других братів, і вони прийшли з-поза дерева.
— Се наша сестра Галя!—каже їм менший брат.
— Се я, братики рідні! — промовила до їх Галя, та вони чогось не підходили до неї вітатися, й старшого брата зовсім не було поміж ними. І обличчя в них такі страшні, такі чудні... жах знов напав Галю!
— Де старший брат?—спитала вона. —Де він!— Жах усе більш та міцніш її понімав і посягав, і з почину вона нічого не здолала зрозуміти, потім далі все вже зрозуміла, усе побачила іфозібрала.
Вона бачила старшого брата мертвого під дубом і знала, що забив його Михайло її. Вона була на похороні й бачила, як старшого брата опустили вкупі з її Михайлом у глибоку яму, всипану листям, і вона прощалась з обома... Та чудно якось усе змішалося в неї у голові і навіть якось чудно очі бачили й уха чули: то вона думала про іграшки з братами на луці, про покійну неньку, й нагле уявлялась у думці молодиця з дитиною смілою та веселою на руках у вбогому хуторочку, що маками закрасивсь, і, усміхаючись, показувала шлях який; то йшла вона з церкви і прислухала Михайлового голосу, то Дніпро своїм плеском усе поглушав; то чулося їй — стогнуть, бачилося — голе каміння, темні гаї, — а разом вечір весінній — чаруючая квітуща свіжість і в далю-далі велике біле село на горі... То усе живе, одрадісне й дороге, — то усе мертве, поховане дороге... Вона дожида-дожида до себе жениха, вигляда його, вловляє голосу його, а коло неї менший брат разом знаходиться, проти неї його вже мужнє та знакоме обличчя,

читати