Завантажити

по другому — ледве можна було пробитися, протискатися поміж рябенькою купою людською; у голові аж крутилося. То мигоне проти тебе просто розшитий рукав тонкий, то ледве не зачепить тебе колесом, то одсахнешся від пари очей грізних, то на шиї у себе чуєш морду волову; то рогами тебе зашторхне він, то знов ти зашторхнув та покотив качана капусти з чийогось воза, то ти на когось наторкнувсь, то тебе сунули. Люди, обличчя, одежина, різноголоса птиця у садках, квітки, кошики, сіно, риба, овощ. дошки, вірьовки, дьоготь, ягоди, віники — усе движить, мішається, миготить, зникає і знов показується проти очей. Поверх усього того в'ються по вітру стрічки дівочі різноцвітні, квітчасті, білі намітки жіночі, сиві та чорні шапки козацькі, верховини високо покладеного воза то бочками, то знов сіном, з вилами торчма у йому. А голосів тебе глушить, а елів та вигуків тебе повертає тудою й сюдою... Та що й казати! Не можна зроду вималювати словами, як воно бува: треба самому бути й самому бачити.
Нема ж бо дива, що у вдовиних дітей очі розбіглися й серденятка швиденько колотилися від втіхи, й що не можна було розібрати гаразд, чи то від переляку, чи то від радості. Галя раз у раз гука та погукує. От вони вже дочапали до самого плацу на другім кінці міста, де ярмарок став.
Тут уже Галя затулити аж мусила вічки на який час, та й брати теж не знали, де мусили дивитися наперед, і навіть старший брат був спершу повразивсь. Тут ворохи солодких пряників — медовиків, в'язки бубликів, гора й груда оріхів, сухих грушок купи й кучі сластьон... От-от чоботи з червоним закотом, —такі самі чоботи, як-як треба! От і сопілка, що давненько вже такої бажалося! От смушева шапка, —краще вже цієї шапки й шукати нема чого! От сива шапка ще лучча від чорної.
— Мамо! мамо! — жебоніла Галя, — купи мені, ох, купи мені хутенько того великого медовика. Ох, я хочу того медовика дуже! Ох, мамо, купи мені отаку хустку! Ох, от цю! Цю! Цю рябеньку, славненьку! Або цю червоненьку! Он те намисто мені! Ох, намисто мені!
І маленька пучечка Галина показувала тудою й сюдою, кудою очки оманені оберталися, та усе більш та більш Галя охала й голосніш прохала й не чула, як мати тихенько до неї промовляла:
— Нема за що, Галю, нема за що купувати, дитино! Менший син теж почав прохати: «Мамо! Купи мені шапку!» І другі брати теж просять: «Мамо, чоботи купи! Мамо, свитку купи!» Хто червоного пояса прохає, а хто крапового пояса хоче; той показує на сластьони, а той тягне туди, де ціла купа дітей оступила перекупку, що спродує дудні та сопілки, де сама перекупка, поважна молодиця у зеленому очіпку шитому, грає на дуді поважно, а що вже хлопці усі, то надули щоки якмога й якмога напилюють на усякий голос, — писк і скиг...
— Не можу! Не можу! — каже удова усім діткам потихесеньку. — Нема за що, дітки! Нема...
Сини змовкли і разом спинилися й подивилися на матір і на старшого брата.
У неньки обличчя начеб покорчувалося й уста наче трусяться трохи, як вона вимовля: «Не можу, нема!» і погляда на їх на усіх жалібненько. Старший брат стоїть і втопив очі в землю по своєму звичаю, —такий самий він тепер, як тоді, коли, вигнаний, повернувсь від хазяїна, — так само лице збіліло, так само уста стиснулися. Сини більш уже нічого не прохали й як стали, то так і стояли, мовчки дивлячись округи.
Галя ще, може, двічі покрикнула та охнула, та, може, кілька раз перепитала: «Чому? Чому нема?», коли спинив її менший брат.
— Галю! Годі прохати! — каже пошептом. Галя свої очки розпалені впила у меншого брата й поспитала:
— Чому?
— Не проси, Галю, — знов каже менший брат, — нема за що купувати — тільки турбуєш.
Галя втихла і знов була стрепенулася і скинула на усіх очима й знов втихла.
— Не проси вже, Галочко! — знов говорить менший брат.
— Я хочу, — шепоче Галя на одвіт, низенько схиливши голівку.
— Галочко, нема! Нема де взяти!
Галя піднесла голівоньку — у, які ж блискали в очицях дві сльози дужі! Подивилася на всіх своїх і округи усюди, вже ледве чутно шепотнула: «Ой, я хочу!» — і се в остатній раз. Пригорнувшися до меншого брата, вже смирнесенько стояла вона, прикусивши пучечку, а там і другу, а там і обидві разом, і все те для того, щоб як не викотилися ті дві сльози дужі мимоволі з оченяток.
Усі вони довгенько стояли між купами і зграями, що двигали, гомоніли й рябіли, — стояли вони та дивилися. Дивилися брати пильненько й начеб уперше бачили людське убрання хороше й достаток і наче уперше почули на собі латані сорочечки; наче уперше бачили вони людську жвавість, недбайливість і веселість і наче уперш пізнали своє турбування та вбожество.
А мати дивилася на їх. Вона озивалася до їх, то знов без слова, без мови гладила по голівці; то знов посилала ближче піти полюбуватися тим чи тим; то знов показувала їм те або друге.
— Мамо, — каже старший син, — ходім додому! І всі діти почали прохатися: «Мамо, ходім-бо додому!»
Галя тільки міцніш та міцніш прикушувала свої пучечки маленькії.
— Додому? Додому? — перепитала мати. — Вже додому хочете? Чи не погуляли б ви ще по ярмарку,

читати