Завантажити

зазеленіла, груша з зломленою верховиною біля хатки вбралася у листву й почала тихенько шелестіти ранками, як ранковий вітрець повівав, і зашумів гай по горах округи, і засинівсь І розливсь Дніпро й далеко заточивсь у луку розливним затоком, і налетіли птахи з теплих країн, заспівали й защебетали.
Одного вечора весіннього сиділа собі Галя коло віконечка у своїй хатці й співала. Вона була раденька, що весна настала тепла з квітками та з пахучими зіллями, і для того вона голосніш і веселіш того вечора співала. Коли разом щось мигонуло проти віконця; Галя глянула на небо—на небі мріли зорі ледвенько, —знов щось мигонуло та й заступило вже віконце. Галя побачила чоловіка, стрепенулася, злякалася і дивилася на його цілими очима.
Проти неї стояв молодий і хороший козак. Стояв і питав:
— Дівчино, чи тією доріжкою у місто зійти?
— Тією самою, —одказала Галя йому.
— І добре! — промовив козак.
Так хоч було «добре», однак же він ще стояв під Галиним віконечком і то на неї задивлявсь, то знов у хатинку зазирав. Галин переляк минув, та серденько билося від диву та від несподіваного, негаданого того...
— І я просто-таки цією стежкою потраплю до міста? — спитав знов козак, постоявши.
— Просто втрапите.
Розпитавсь козак і про те, що просто втрапить у місто, а все ще його ноги не несли від Галипого віконця.
— Чи не буде ваша ласка дати мені водички іспити? — попрохав козак.
— Зараз, — одказує Галя й зараз дала йому водички у віконечко.
Козак іспив водички.
— Спасибі, дівчино, — каже, — яка вода славна! Це з Дніпра берете?
— Ні, з криниці.
— А де ж тут у вас криниця?
І козак почав оглядатися та озиратися у вечірній млі та вишукувати криницю.
— Далеко, на луці, он там під горою геть, — показувала йому Галя.
— Чудова в вас лука цяя: і Дніпро шумить, і дерева округи, і гори — свіжо, благодатно! Хороше, мабуть, вам тут жити?
Галі й самій разом чогось здалося, що тут і управду життя таке, що й не прирівняти його до іншого, й Галя одказала козакові.
— О, жити тут славно!
— А до міста чи ви частенько ходите? — спитав козак.
— Щодня ходжу.
— Щодня? На роботу, чи що?
— Еге, на поденщину.
— Що ж, роботи маєте досхочу, мабуть? Добра робота?
І Галі знов здалося, що й справді робота добра, й Галя одказала козакові:
— О, добра робота!
— А чи рід у вас є в місті? — питавсь козак-любознайка.
— Ні, в мене нікого нема в місті. В мене жодної родини нема. Я сирота.
— І самі живете тутоньки?
— Сама живу.
Здається, так уже трошечки вони розмовляли, ї трохи 'дно 'дному сказано, а багато часу вплило. Зорі легш та легш усе мріли, наче входили усе дальш у синє небо; стало свіжіти, з Дніпра потягнув вітрець і з того берега переніс пахощі там квітущих тополь. Не козак і не Галя схаменулися, що вже близько світання, а наддніпровська чайка почула й пронеслася з кигиком понад Дніпром.
— Прощавайте! — промовив козак.
— Прощавайте! — промовила Галя.
І пішов козак шляхом у місто.
А Галя, провівши козака очима, ще довгенько проводила його мислоньками, поки аж забулася коротеньким сном до ранку, тут-таки коло віконечка, схилившись голівкою на складені рученята.
Як вона прокинулася, променистий сонячний промінь задав їй світом у вічі несподівано — вона проспала ранкову зорю — от тобі маєш! І Галя засміялася небувалому випадку, й почала поспішатися на роботу і, вмиваючись, вона впустила кушнець з водою нечаянно, і відра вивернула невмисне, і усе сміялася сама із собою затим, бачте, що усе як ось виходило несподівано, негадане, нечаянно, разом...
Швиденько йшла Галя на роботу, а ще швидше билося сердечко, а ще швидше вироювалися мислоньки... Уявлявсь їй самотній весінній вечір коло віконечка, своя самотня пісенька, весіння теплиня й мла, й свіжість, і зорі мріють... й разом заступлений світ у віконці, і молодий козак... так разом-разом... такеньки несподівано!
Того дня Галі вилучилося робити на городі вкупі з другою молодицею, що вона з нею й перш часом укупі робила та балакала про людську бідоньку та напастоньку, тугу розділяла, лишенько тішила.
— Хоч ляж та й вмирай! — каже ця молодиця, як вони узялися полоти.
— О, що це ви говорите, любочко! — покрикнула Галя.
— Що ж я говорю! Що є, те й говорю!
І справді, ця молодиця не мала вже рясту топтати — суха, бліда, змождена.
— Ні, ні! — каже Галя, — ви не горюйте! Як знати, що вилучиться? Що буде, випаде уперед!
— Що ж буде? Випаде? — перехопила молодиця. — Нічого, окрім біди та лиха!
— Ой, ні-ні! — покрикнула Галя, — усе може бути... усе! Не дожидаєш зовсім, не чаєш, не сниш і разом несподівано-нечаянно...
І Галя покинула полоти й оглянулася округи, наче от стріти готовенька щось несподіване.
— Еге, буде тобі: лихо та ще з лишком! — промовила молодиця.
— Чого-чого не бува! — защебетала знову Галя. — Усе вилучається! Усе може бути!
І Галя подивилася з усміхом на сонечко, що гралося понад нею, наче думаючи: «Скотись ти зараз на землю, яснеє сонечко, так я не дивитиму теперки, — навіть рученьки підставлю, не боюся!»
А молодиця промовила:
— Годі тобі, дівчино! Ти

читати