Завантажити

відси". Вивів мене за двері та й каже: "Зачекай на мене, я тобі маю щось уповісти". Виходжу я надвір поміж наших. "Зле, — кажу, — дуже зле! Піп Тріщин із Підошвів та голосує на Шубравського". Не встиг я це вимовити, а піп осьде мені над головю каже: "Неправда, я ні на кого не голосував, бо нема такого кандидата, як би я собі бажав". -"Е!-кажу. -Панотче, один із нас бреше, та не я. Ось у мене карточка, як хто голосував". Та й тиць йому ту картку перед очі, що я собі записував голоси. А він тоді до нас усіх (ну, міркуйте собі) сварити: "А ви, — каже, — сякі-такі! То я, священик, та маю голосувати на безбожника?! Дивіться, — каже, — ви, закляті радикали, пекло під вами горить!" Та зле трафив, бо люди йому не стерпіли. "Ти, — кажуть, — рабине жидівський, а ти кого пеклом лякаєш? Іди, — кажуть, — там межи своїх парафіян пейсатих та налякай їх трохи пеклом. Ми не потребуєм, — кажуть, — факторів до господа бога. Як нас гріхи не пустять до неба, то й фактор нам нічого не поможе". Змили йому голову в порядку.

Зачекав я на Краньцовського. Бере він мене на шинок та й ганьбить. "То, — каже, — добре, що ти так твердо своє втримуєш, але, — каже, — зле, що ти такий дурний! Я ж тобі присягався, що Соснович не вийде! Твої д-дві сотки, — каже, — поміж жидами, шкода тебе". Добрий він чоловік, той жонца, тільки щось йому пороблено: водить його якась біда світами та лиш колись почуємо, що застряг у бульбоні!

Петро Оском'юк, що досі дивився в газету, тепер глипає спідлоба, чи слухачі вже забули, що Сенько втікав із хати розперезаний. Завважує по їх обличчю, що вони сумують ураз із Сеньком і не знають, як його потішити. Береться він сам до цеї штуки, одначе завдає Сенькові лиш більшого жалю.

— Ото раз! Та й такі суми платили за голос!.. — говорить Петро.

— Ой, п-платили! Вірну вам правду кажу, що платили. Отак-о на долоні показав мені д-дві сотки. Т-такі новенькі, с-сині. Панна змальована на них із вінком та й написано й по-нашому: с-сто к-ко-рон. Ех, смотолока.

— Та й отак підійшов би чоловіка, що міг би злакомитись! — обізвався війт, а очі в нього ледве помітно всміхалися.

Сенько кинувся на лаві, неначе чого налякався, й справив до війта обі долоні.

— Що ви це говорите? — крикнув з розпукою в голосі. — А дай боже, щоб я додому не зайшов, щоб я своїх дітей не побачив!..

— Не кленіться, Сеньку, не кленіться! — заговорив хутко Павло Гаєвий. — Якби ми були думали, що ви злакомитесь на гроші, були б вас не вибирали.

Щоби закінчити розмову на цю тему, обернувся Павло Гаєвий до Петра Оском'юка:

— Читай, Петре, газету!

— Читай, брате, читай! — промовив Сенько з тою самою розпукою, як перше до війта. — Ой, читай, читай!

Махав рукою над вухом, буцім обгонився від чогось.

Петро Оском'юк був читальняний читець. Ніхто так не знав прочитати газету, як він. Вивчився читати гладко ще тоді, як пас у панотця худобу та жбурляв камінням у корови. Він прочитував цілу газету від заголовку аж до оповісток. Та й читальники слухали терпеливо від початку до кінця. Таке читання звичайно перебивав хтось, що приходив до крамниці за справунком. Але це ніщо не значило, бо, залагодивши справунок, читав Петро далі, не дбаючи про те, чи слухачі розуміють гаразд прочитане. Зрештою, й він, і всі інші читальники привикли вже до того, що не можна всього вирозуміти докладно.

Оповісток слухали так само уважно, як і інших газетних статей. А війт покористувався навіть такою одною оповісткою. Спровадив собі з Відня "сто штук за одну корону п'ятдесят сотиків, а між тими штуками стінний годинник". Прийшло йому з Відня цілих сто штук: шпилька, ниточка, перо, папірчик тощо, а поміж тим стінний годинник з бляшки з дротяним маятником. Лиш кружечка на маятнику не було. Певне, забули вислати. Та війт собі порадив: зложив на дротик намість кружка малу барабульку. Та й воно цикало. Ще цикає й досі, хоч війтів Петрусь кидає в "те" піском, камінцями та тим, що лишень здужає підняти з землі.

Ще Петро Оском'юк не встиг дочитатися до "живого", ніби до такого місця, щоби всі притакували, як до крамниці ввійшов панотець. Держав з привички обі руки на животі, аби людям було вигідно цілувати. Отже цією вигодою покористувався лишень війт, що вважав себе за панотцевого приятеля. Інші читальники від часу виборів забули, нащо господь обдарував панотців руками. Але наш панотець, видко, не переймив ще від отця Тріщина його ідей, бо не лаяв за те мужиків ні свиньми, ні безбожниками, ні масохістами. По нім було пізнати, що має якусь важну справу зорудувати, бо як тільки Петро Оском'юк узявся читати, то панотець йому перебив:

— Лиши, тото пусте! Неважука нема?

— Нема! — відповів війт. — Але прошу, нехай панотець сідають, він зараз прийде.

— Гм! — сказав панотець і сів.

Якась біда не давала йому супокоєм і хвильки посидіти. Знов перебив Оском'юкові:

— Лиши, тото пусте! А може би, за Неважуком післати? Бо я страх не маю часу.

— Підіть котрий! — говорив війт і чухався в голову.

Знав добре, що "нікотрий" не піде,

читати